0
«Іловайськ. Війна, якої не було» – спогади майже сотні бійців і офіцерів.
У центрі культури «Вернісаж» відбулася презентація двотомної книги-хроніки Романа Зіненка «Іловайськ. Війна, якої не було».
Роман Зіненко – доброволець, учасник АТО, який 2014 року опинився в пеклі Іловайська. Над книгою працював два роки. Хроніки Іловайська вийшли у харківському видавництві «Фоліо» за редакцією відомого українського журналіста Юрія Бутусова.
Це не перша книжка Романа. До неї він написав одну з перших книжок про війну на Сході України — «Іловайський щоденник». Нове його видання побудоване на спогадах майже сотні бійців і офіцерів. Автор також переглянув сотні публікацій, відео- і фотоматеріалів, що стосуються боїв під Іловайськом. Результати окремих журналістських досліджень та звіт тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України також вміщені на сторінках цієї книжки.
«Я доброволець, сам пережив те, що є у цій книзі. Мій командир загинув… Це й спонукало мене написати книжку. Тема Іловайська є найзакритішою у нашій сучасній історії. А історія іловайських подій – найкривавішою. Ця хроніка описує ті події день за днем. У книзі є багато мап-схем, фото».
Перша частина розповідає про події з 7 серпня 2014 року, коли бої велися ще за вісім кілометрів від самого Іловайська та були перші втрати.
«День Незалежності України 2014 року – найтрагічніший. Без оголошення війни російські війська масово перетнули наш кордон, почали захоплювати українські села, оточуючи Іловайськ. А ми навіть не уявляли масштабів цього оточення… За перші три тижні операції загинули декілька десятків наших бійців. Друга частина книжки – найважча. Це шлях до того кривавого коридору. Багато незрозумілих рішень військового керівництва…»
Навколо іловайської битви багато брехні і маніпуляцій. «250 томів іловайської справи засекречені. Сподіваюся, гриф «секретно» скоро буде знято», – додає Роман.
У боях за Іловайськ, відомих також як іловайський котел, загинуло троє чернівчан: Олексій Буравчиков, Леонід Петихачний та Сергій Ткачук. Власне, завдяки дружині Леоніда – Валентині Радчук – ця презентація відбулася у Чернівцях. Прийшли також батьки Олексія Буравчикова – пані Валентина та пан Юрій, та мама Сергія Ткачука – пані Ніна. Всі вони поховали своїх рідних, не маючи їхніх тіл, бійців ідентифікували за результатами ДНК. Рідні зізнаються, що досі живуть із думкою: «А, може, він десь є…»
Олексій Буравчиков пішов на схід добровольцем. Батькам сказав, що їде відпочивати у Київ. Його мама – пані Валентина – розповідає, що востаннє говорила з ним телефоном 28 серпня 2014 року. Зв’язку з сином вони не мали місяць.
«Олексій загинув під час виходу з Іловайська. Ми за ДНК через півроку знайшли його. У серпні 2014 року зв’язок із ним обірвався. Ми почали шукати. У вересні написали в СБУ, що Олексій зник безвісти. Відкрили справу, взяли ДНК. 19 лютого ми поїхали в Дніпро. Напередодні ховали 200 людей, які загинули під Іловайськом, Олексій був похований, як тимчасово невідомий – якраз на 60-річчя чоловіка. А перепоховали у Чернівцях у лютому – вже на мої 60 років. Ми отримали ящик… Не віриться до кінця. Живу з тим, що син десь є… І так легше», – розповіла вона у коментарі «Шпальті».
Вдова Леоніда Петихачного Валентина Радчук розповідає, що її чоловік теж був добровольцем.
«Льоня сам прийняв рішення. Я не була у захваті, ми сперечалися, я плакала. Але це його чоловічий вибір…
Те, що я психолог, допомогло мені. Я перебудувала запитання «за що?» на «для чого?» Зробила це, аби зрозуміти, хто мій чоловік, ким він був.
Нашій дочці Саші було 3,5 роки, коли тато загинув. Свідомо все розуміти вона починає лише зараз. Вона у нас філософська дівчинка. Каже мені: «Як тобі класно, ти тата знала набагато довше, ніж я».
Насамкінець пані Валентина додає, що ні тіла, ні навіть останків тіл своїх рідних усі троє чернівецьких родин не бачили.
«Ми досі чекаємо…», – каже вона.
Наталія Фещук
Фото Ірини Болести
