0
Про Томос, політику та українського Вашингтона. Якими знаковими подіями запам’ятається українцям рік, що минає.
Фото narodna-pravda.ua
Автокефалія православної церкви в Україні еволюціонувала в одне з найголовніших політичних гасел цього року. Прагнення багатьох поколінь українців мати свою помісну автокефальну православну церкву зустріло на своєму шляху реалії сучасного політичного життя, політичних технологій і піару. Кандидат філософських наук Максим Кияк пише про те, чому Томос про автокефалію став своєрідним лакмусовим папірцем і водночас промовистим діагнозом для сучасної політичної дійсності. Чому українська політика перетворилася на прихисток для багатьох пристосуванців і «балакучих голів»… Та про те, у чому наша з вами провина, що часи величних державників назавжди минули.
Добігає завершення вкрай непростий 2018-й рік. Дехто вже будує плани на не менш важкий 2019-й, а хтось поки лише перебуває у роздумах про різдвяні та новорічні свята. Британцям рік, що минає, без сумніву, запам’ятається королівським весіллям принца Гаррі. Росіянам же – черговим терміном брехливого «збирача земель руських». 2018-й став також і роком прозріння для багатьох європейських держав, котрі після хімічної атаки у Солсбері та після кібернетичної атаки на низку західних країн таки замислилися над тим, а чи не варто нарешті почати вже називати речі своїми іменами.
Для України ж рік Собаки запам’ятається не лише черговим гавкотом із Кремля та гуркотом російських гармат на Донбасі, але й першим від часів відновлення незалежності нашої держави впровадженням воєнного стану. Без сумніву, цей рік увійде в історію і завдяки вагомому успіху на шляху до помісної автокефальної православної церкви в Україні. Подія, до якої жертовно та самовіддано йшло не одне покоління наших співвітчизників, нарешті оформиться вже 6 січня у Стамбулі. Багато хто навіть прирівнює її до другої незалежності нашої держави. І з цим, до речі, важко не погодитися. Разом із тим, омріяна автокефалія несподівано для багатьох із державницького значення справи еволюціонувала в одне з найголовніших політичних гасел цього року. Щире та вистраждане прагнення багатьох поколінь українців мати свою помісну автокефальну православну церкву зустріло на своєму тернистому шляху специфічні реалії сучасного політичного життя, політичних технологій і піару.
«Якщо Вам зручніше думати, що це піар, то так і вважайте», – відреагував президент Порошенко на закид одного з журналістів під час прес-конференції гаранта після нещодавнього історичного об’єднавчого Собору у Києві. Петра Порошенка сміливо можна звинувачувати у тому, що він використовує державницької ваги здобутки у своїх інтересах. Хоча він, як, зрештою, і багато інших вітчизняних політиків, лише вимушений діяти у тій системі координат, яка створювалася впродовж років ще задовго до його каденції. Томос про автокефалію же став своєрідним лакмусовим папірцем, яскравим вироком і водночас промовистим діагнозом для сучасної політичної дійсності.
Усе частіше лунає у вітчизняних медіа теза про те, що «країною керують політтехнологи». Сумновідомий принцип «мета виправдовує засоби» та політичні технології назавжди змінили не лише форму, але й саму сутність політики як сфери служіння національним інтересам. Ба більше, навіть патріотизм за наявності великого бажання доволі вміло можна перетворити на технологію. Прикро, але ще ніколи слово «піар» не мало настільки негативної конотації, яке воно отримало завдяки політиці. Імітація процесу для вітчизняного політикуму часто є важливішою навіть за сам результат. Українська політика або те, що ми під нею розуміємо, планомірно перетворювалася і, зрештою, таки перетворилася на прихисток для багатьох пристосуванців і «балакучих голів». Вона все більше починає нагадувати серіал із певною кількістю сезонів і серій. Більше того, вже і відповідні телевізійні серіали у нас стали знімати під вибори. До надмірної політизації віртуального життя додалася ще і повсюдна віртуалізація політики. Знецінилося також значення терміну «експерт», а більш лайливим за слово «політолог» є тепер хіба що слово «політик». Перші часто настільки ж далекі від наукової об’єктивності, як і другі – від потреб звичайних людей.
Ніде правди діти, проте час державників, справжніх і щирих борців за незалежність нашої держави у 80-х і 90-х роках минулого сторіччя, давно минув. На їхньому ж місці тепер часто можна побачити меркантильних і лояльних імітаторів. Для тогочасного покоління політичних романтиків незалежність була святою цінністю, за котру ті готові були боротися цілодобово, а не лише під час сесійних тижнів. Державний гімн і стяг викликали у них значно більші емоції та щем у грудях, ніж у тих, хто вміло навчився вдавати з себе патріота. Представники того покоління невтомно боролися супроти системи, а не безвольно розчинялися у ній. Зрештою, саме у цій боротьбі, а не на численних зрежисованих політичних ток-шоу, вони і загартовувалися. Так, покоління політичних романтиків було неоднорідним і далеким від досконалості. Разом із тим, нестачу знань і досвіду ті вміли визнавати та компенсувати справжнім бажанням, а не штучними відшліфованими жестами та дутими щоками. Вони вміли називати речі своїми іменами, а не завуальовувати їх хитромудрими фразами чи абревіатурами. Ними не визнавалися напівправда чи напівтони, а слова мали значення.
У часи таких романтиків була присутньою віра у наявність чесних політиків. Поєднання тоді слів «політика» та «моральність» або «політика» й «інтелігенція» не викликали такої іронічної посмішки, як сьогодні. Адже, як казав В’ячеслав Чорновіл, «немає страшнішої кари за муки нечистого сумління, бо немає вищого судді за правду». За свої дії та досягнення політичні романтики не вимагали якоїсь похвали чи зайвої слави, а просто робили свою справу. Бо так треба, бо «як не я, то хто, як не тепер, то коли?». Неначе той смолоскип, палали вони, освітлюючи дорогу іншим. Щоправда, нерідко на цьому шляху вони згорали, жертвуючи найдорожчим і не сподіваючись на подяку. Навіть у найбільш відчайдушні часи ті вміли по-справжньому надихати, а не посилювати зневіру та розчарування.
Навряд чи вже колись українці матимуть змогу спостерігати безкомпромісність, що була притаманною В’ячеславу Чорноволу або ж геніальність, характерну для Богдана Гаврилишина чи масштабність Блаженнішого Любомира Гузара. Так само, як не побачимо вже непохитності Василя Стуса, безпосередності Івана Плюща, жертовності Левка Лук’яненка, принциповості Михайла Гориня, завзяття Ярослави Стецько та мудрості Геннадія Удовенка. Світ також ніколи вже не буде так, як колись, дивуватися незламності Маргарет Тетчер, наполегливості Леха Валенси, візійності Мартіна Лютера Кінга, розважливості Джона Ф. Кеннеді, унікальності Вінстона Черчилля чи незламності духу Нельсона Мандели.
Схоже, що часи величних державників назавжди минули. Та, погодьтеся, у цьому є і частка нашої з вами провини. Адже ми живемо у добу не лише фейкових новин або таких же політиків, але і фейкового життя. Щирість втратила свою колишню цінність. Ми забули про те, як потрібно жити, а натомість імітуємо життя. Наявність селфі з певної події чи посту про неї у соцмережах часто видається важливішими за присутність на цій події. Хайп, лайки та репости – понад усе. Живемо у часи не лише недовіри до влади, але і повсюдної недовіри один до одного. Стрічці новин схильні вірити більше, ніж власним рідним. Задоволено плескаємо у долоні та жваво обговорюємо те, як народні обранці вкотре натовкли один одному мармизи замість того, щоби створювати нові сенси.
То ж, згадуючи Шевченкове «чи діждемося ми Вашингтона?», так і хочеться відповісти його ж словами: «а діждемося таки колись». Проте, відверто кажучи, у мене закрадаються чималі сумніви щодо цього. Адже аж ніяк не впевнений у тому, що, якби ми таки дочекалися цього самого українського Вашингтона, то він би не загубився сьогодні серед багатоголосся диванних експертів, всезнаючих політологів і фейкових політиків. Актуальними видаються слова того ж Мартіна Лютера Кінга про те, що «теперішні часи вимагають величних душ із чистими серцями та готовими до дій руками». То ж саме зараз, панове, як на мене, у переддень свят, варто розпочати насамперед з очищення сердець від несправжності та почати цінувати щирість так, як це робили ті, хто повністю присвятили себе служінню державі та людству.
Присвячується дідусеві, отцю-мітрату канцлеру Української Греко-католицької церкви, діячу українського визвольного руху Андрію-Роману Кияку (17.05.1920-27.12.1998).
Колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думки, висловленої у матеріалі.
