0
Як Тетяна Гринько починає зміни у державі з себе.
Півтори години тренування у залі, відтак ніч патрулювання, а зранку знову півтори години у залі – так проходить звичайна доба спортсменки-патрульної поліціянтки УПП у Чернівецькій області Тетяни Гринько.
Чемпіонка світу з панкратіону (2018 рік) та греплінгу (2017 рік) Тетяна Гринько з дитинства мріяла займатися бойовим мистецтвом. Однак батьки намагалися захистити дівчину від цього, на їхню думку, не жіночого виду спорту. Лише після вступу до університету дівчина могла самостійно обрати той вид спорту, який їй близький. Щоденні тренування та наполегливість дали свій результат. Тетяна здобула перемогу на міжнародних змаганнях і продовжує вдосконалювати свої вміння та напрацювання для чергових досягнень на стартах.
Людина, яка завжди вірила у можливості Тетяни, – її тренер Петро Горюк.
«Таня навчалася на кафедрі фізичного виховання ЧНУ і звідти потрапила до клубу «Централ». Вона універсальна, і в цьому її перевага. Вона захищала Україну у двох збірних. Це дуже складно і майже нереально», – розповідає тренер.
Петро Горюк каже, що головними козирями Тетяни є працьовитість та природні дані. А ще велике значення має клуб, де тренується спортсмен і коли є на кого рівнятися.
Завдяки спорту, фізичній підготовці та вольовому характеру Тетяна пройшла відбір до лав патрульної поліції. На службі дівчина від початку її створення у Чернівцях. І нині патрульна намагається на своєму прикладі показати, що поліціянти – це не завжди «перевертні» у погонах, і в рядах патрульної поліції є хороші люди, чесні та сумлінні працівники.
В інтерв’ю «Шпальті» Тетяна розповіла, чому обрала цей вид спорту, і про життя спортсмена за кулісами, а також про те, хто такі патрульні, їхні будні та що тримає поліціянтів на службі.
Улюблені іграшки – машинки
Бойове мистецтво захоплювало з дитинства, ще у школі хотіла потрапити на гурток із карате та навчитися боротися. Я не гралася з ляльками, а улюбленими іграшками були машинки. Також дуже любила дивитися бойовики.
Коли вступила до університету, батьки вже не впливали на мій вибір (я родом із Сокирянщини, у Чернівцях живу вже вісім років).
Саме тут змогла віддатися спорту, розпочалися щоденні тренування. Займалася волейболом та туризмом, а з 2011 року – панкратіоном.
Був момент, коли хотіла покинути боротьбу, але тренер переконав залишитися, мовляв, у мене є перспективи. Я прислухалася до його поради, і досі слухаюся.
Нині моє життя поділено на дві частини: робота і зал. У залі я проводжу більше часу, ніж витрачаю на особисте життя. Щодня тренування триває по 1,5-2 години: вранці – кардіо до години, ввечері – напрацювання B2 або «ударка».
Тренування виснажують, але інакше не станеш чемпіоном
Працюю на лінії у патрульній поліції, тому мій графік роботи – два дні через два, дві денних і дві нічних зміни. Але я люблю свою роботу, у мене хороший командир і рота, люблю їх, бо офісна робота не для мене.
Аби підлаштуватися під роботу, намагаюся корегувати графік тренувань у залі. Наприклад, якщо я заступаю на службу на нічну зміну, перед тим іду в зал. Тренуюся до початку зміни – до 20:00-20:30, патрулювання триває до 8-9 ранку. Одразу зі служби йду в зал, і лише потім – відсипатися. Декілька годин сну – і знову все по колу.
Іноді такий графік виснажує, але без тренування чемпіоном не станеш. Треба бути переможцем по життю та першим у всьому.
Наразі я ще студентка юридичного факультету Київської академії внутрішніх справ (заочне відділення), а ще готуюся до чергових стартів у Одесі, які відбудуться цього місяця.
Кожна моя зміна на роботі у патрульній поліції – це виклик, бо не знаєш, що тебе чекає. Перед кожною зміною ми з колегами співаємо гімн України – він піднімає бойовий дух перед виходом на патрулювання.
Екіпаж патрульних – це дві людини, одна машина, планшет і зброя. У складі завжди є чоловік, самих дівчат не ставлять. Хоча я можу за себе постояти. Але мої напарники не дозволяють виконувати важку чоловічу роботу. Відчуваємо з колежанками-патрульними себе справді дівчатами. Під час служби у нас присутня гендерна рівність, але частіше чоловіки намагаються взяти на себе важчу роботу.
Обрала поліцію через принципи
Коли у Чернівцях оголосили перший набір у поліцію, я працювала у фітнес-клубі тренером. Тоді ще була студенткою факультету фізичної культури ЧНУ.
Мене зацікавили принципи та меседж, під яким відбувалася реформа у правоохоронних органах. Я спробувала потрапити до лав патрульної поліції і пройшла відбір.
Після п’ятого етапу співбесіди і до останнього моменту не знала, чи мене зарахують, адже відбір був досить жорстким. Окрім цього, мені запропонували постійну роботу у фітнес-клубі.
Батьки не дуже підтримували моє рішення служити у патрульній поліції, тому вибір був важким. За порадою пішла до свого тренера Петра Горюка. Він радив спробувати, сказав, що у фітнес завжди встигну повернутися. Так і зробила. І 27 березня 2016 року прийняла присягу та почала службу в УПП у Чернівецькій області. Пам’ятаю, тоді на одне місце в патрульній було 14 охочих. Дуже шкода, що не пройшли знайомі, які теж брали участь у конкурсі.
Моя перша зміна була нічною, оскільки я потрапила у третю роту.
Що мене тримає на службі? Найперше – це колектив і керівництво, які сприяють кар’єрному та спортивному росту. У перший рік роботи ми навіть не хотіли йти у відпустки, хотілося працювати й працювати. Зараз колектив частково розсипався: хтось перевівся, звільнився. У Чернівцях залишилося дуже мало тих, хто працює від початку створення поліції. Але це велика сім’я, яка допомагає. У мене не було такого, щоб я залишилася сама без вирішення проблеми. Тож тепер маю три сім’ї: де я народилася, мій «Централ» і поліція. Ми разом відпочиваємо, їздимо в гори, на природу, пограти у футбол тощо.
Починати зміни з себе
У патрульній поліції служу вже три роки. Тут, як і в спорті, потрібні дисципліна, фізична підготовка, психологічна налаштованість, вольовий характер. Думаю, це й допомогло мені пройти відбір до патрульної поліції.
Чи змінилося моє ставлення до патрульної поліції за три роки роботи? В українців такий менталітет – вони хочуть змін, але не прагнуть змінюватися самі. Під час служби я намагаюся говорити з порушниками, дуже спокійно реагую на людей, бо знаю, що можу постояти і законодавчо, і фізично. У нас є відеодокази, коли, скажімо, водій винний, але є люди, які починають прикидатися дурнями, і вважають себе розумнішими за нас. Зрозуміло, не всі поліціянти однакові, буває, хтось помиляється, але ми не приховуємо цього – керівництво працює з цими фактами.
Запам’ятався випадок, коли зробили з напарником зауваження двом чоловікам: українцю та італійцю. Наш земляк дуже неадекватно поводився, провокував на конфлікт, висловлювався нецензурно. Італієць сказав, що у них на Батьківщині так із правоохоронцями не розмовляють. Бо дуже швидко за це вже скрутили б та пов’язали. Він попросив у нас вибачення за свого друга українця…
Я часто буваю закордоном і бачу, яке там ставлення до поліції та людей.
Українці хороші, але чомусь не поспішають починати зміни з себе. Бо лише так можна щось поліпшити в країні та побудувати сильну державу.
Хочу, щоб люди змінили свою думку щодо поліції, бо тут працюють і хороші, і справедливі та чесні. Шкода, що через один неприємний інцидент за участю поліції створюється негативна думка.
Якби я зняла форму, напевно, ви не подумали б, що я поліціянтка. Я звичайна людина – така ж, як і більшість.
На службі стараюся без конфліктів вирішувати всі ситуації. Я не думаю, якщо я сильна, одягнула службову форму, то вже маю перевагу над звичайними людьми. Вважаю, що потрібно підтримати, зрозуміти та допомогти тому, на чиєму боці правда. Спорт допомагає мені правильно розставити пріоритети.
Намагаюся пояснити людям їхні права та захистити їхні права, якщо це потрібно. До всього беруся з хорошими намірами, бо добро повинно перемагати. Можливо, це хибне твердження, але воно моє.
Думаю, це наслідки спортивного виховання. У клубі, де я тренуюся, вчать робити добрі справи. Тренер каже: «Хочеш зробити щось ганебне, забудь про клуб, про те, що ти його вихованець, щоб не зганьбити його ім’я».
Коли ти чемпіон світу: життя за кулісами
Чемпіонський пояс чи статуетки – все це має гарний вигляд на картинці. Але насправді за кулісами все інакше. Перемоги – це результат постійних тренувань та роботи над собою.
Були моменти, коли я не витримувала навантаження і хотіла залишити спорт. Коли я їхала на чемпіонат світу, чесно, мій тренер більше вірив у мене, аніж я сама, він знає мої можливості. Він мене фактично змусив (усміхається, – авт.) їхати.
Морально це важко. Ти одна їдеш із країни, і повинна показати результат на всі 100%. Бо вибрали саме тебе. На це місце було ще 10 людей, але поїхала саме ти.
Під час змагання я отримала десятки sms-повідомлень від колег, друзів, рідних, знайомих про те, що у мене вірять. Це надзвичайна підтримка, але морально – велика відповідальність.
Перший бій у мене був із дівчиною з Білорусі, яка є професійним бійцем. Вона досвідчена в ударці. Я не клала за ціль першість, але перемогла, бо під час першого поєдинку вона травмувала коліно. Я виграла три бої і дійшла до фіналу.
Зараз у мене є травма ноги, і не знаю, чи зможу виступити на чемпіонаті України. Після Нового року – чергові старти – чемпіонат Європи. Тому треба встигнути підлікувати ногу. Травмувалася в Астані під час змагань, але тоді не зважала на травму, не зверталася до лікаря, бо готувалася до чемпіонату світу. Перерва між змаганнями була лише місяць, а цього недостатньо для лікування.
Я не люблю показувати свій слабкий бік, тому нікому не розповідаю про травми. Ті, хто не знає цієї кухні, думають: «Вау, круто, виграла чемпіонат». Але мало хто уявляє, як усе насправді.
Встигнути все за 24 години
Якщо хочеш чогось досягнути, час знайдеш на все. Доба має 24 години, потрібно розподілити час, і, якщо чогось дуже хочеш, можна зробити це навіть уночі. Так, я ношу манікюр і піднімаю штангу, мене можна побачити як у поліцейській формі, так і в сукні і на шпильках.
Мені некомфортно, якщо з’являється вільний час, не можу сидіти склавши руки, я люблю рух.
Не віриться, що у спорті досягла таких вершин, вище тільки заслужений майстер спорту. Сподіваюся, що панкратіон повернуть в олімпійські ігри, і я зможу представити Україну в цій олімпіаді.
Ольга Максимюк
Фото Ірини Болести
