0
Про те, чому сцена – це найголовніший університет для будь-якого артиста, і хто може займатися акторством.
Символічно вперше я зустрілася з відомою акторкою театру та кіно Інною Мірошниченко у Чернівецькому муздрамтеатрі. Я добре знайома з її діяльністю, адже подивилася безліч фільмів і серіалів з участю акторки, тож, звісно, невимовно хвилювалася перед нашою зустріччю. У мене було сто думок: що ж запитати, як розпочати нашу розмову… Та моє хвилювання було даремним, бо за декілька хвилин нашого спілкування я зрозуміла, що Інна Мірошниченко зовсім не страждає на зіркову хворобу, і насправді дуже проста та щира у спілкуванні. Інна багато жартує, охоче говорить про роботу та розповідає, для чого завітала до Чернівців. Вона разом з американським продюсером Яном Фішером та продюсером Андрієм Чернюком вивчають, чи можливий у нашому місті розвиток кінематографа.
Інна провела на Буковині три дні. За цей час побувала у Кам’янці-Подільському, Хотині, Яремчі та Буковелі, де ми і записали інтерв’ю для «Шпальти». За мить – сотні емоцій, які так важко впіймати на фото, адже вони так швидко змінюються. Під час спілкування Інна розповіла про формулу успіху, що найскладніше у роботі актора і що необхідно для того, аби знімати якісний український фільм.
Перша роль та здорова психіка
Я не була відмінницею у школі і мала погані оцінки з хімії, математики й фізики, тому й гадки не мала, чим могла б займатися. Чомусь мені здається, якщо з дитинства вирішив, ким будеш у майбутньому, то ти – людина, яка має певну ціль у житті. Але це не так.
Десь у 10 років я почала ходити до драматичної студії.
У моїй сім’ї не було акторів. Тому, власне, я нічого про особливості цієї професії не знала. Звісно, як і кожній дівчині, мені хотілося багато оплесків та квітів, але я бачила лише один бік такої роботи. Вже з часом я зрозуміла, що це лише вершина льодовика, а насправді все, що залишається під водою, – важка, невдячна та дуже виснажлива робота.
Мені дуже пощастило, адже я жила у такій собі комунальній сім’ї. Ми жили, як одна дружня родина, і майже всі студійці вступили до театрального інституту. Мабуть, у мене не було іншого шляху. Був такий час, коли я поїхала вступати до Москви, потім – здала іспити у Києві, і залишилася на курсі Валентини Іванівни Зимньої у Київському національному університеті театру, кіно та телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого. До речі, Валентина Іванівна довгий час була примою чернівецького театру, і завжди залишається для мене дорогою та дуже важливою в житті людиною.
На четвертому курсі я народила сина Даниїла. Валентина Іванівна дозволила мені не виходити з творчого навчального процесу і репетирувала зі мною дипломну виставу «Гніздо глухаря». Думаю, що мені дуже пощастило з майстром і з курсом, а ще з тим, що одразу після інституту я потрапила до театру юного глядача. Там я продовжувала вчитися у своїх зіркових партнерів. Бо сцена – це найголовніші університети для будь-якого актора.
Свою першу роль у кіно я зіграла в 1992 році у фільмі «Царівна» за мотивами книги Ольги Кобилянської.
Вважаю, що акторством можуть займатися лише ті, у кого здорова психіка (сміється). Адже постійно треба доводити, що ти – найкращий, і показувати, на що здатен. Наприклад, якщо математик отримав науковий ступінь, то потім його звання працює на нього, а от в акторстві такого немає. Навіть коли у тебе є звання народного та заслуженого, то в один момент ти можеш опинитися за бортом. Ти можеш стати нецікавим для людей, і цим ніхто не перейматиметься. Таких прикладів є дуже багато. І це не теорія, а особисте життя кожного.
Паралельне життя
Неодноразово, проводивши семінари та лекції для студентів, я пояснювала, що формули успіху не існує! Якщо є запит, то ти маєш щохвилини йому відповідати. Я працюю багато років, тому мене вже знають на багатьох кіностудіях. Та все ж, коли мені пропонують ролі, я все одно проходжу проби та чекаю підтвердження, як і початківці.
Часто запитують, що для мене найважливіше у знімальному процесі? Понад усе я ціную саме процес роботи над фільмом, а не результат, який потім бачить глядач. Процес – це моє життя, яке дарує мені натхнення і сенс професії. А результат інколи не відповідає очікуванням, хоча і матеріал, і режисер, і група, і партнери – прекрасні. В цьому й полягає таїнство мистецтва. Ніхто не може спрогнозувати успіх.
Є вистави, фільми, проекти, які стають популярними, але які ніяк не змінюють моє життя. Але є й такі, що з тих чи інших причин залишилися непомітними, але для мене вони дуже дорогі і важливі.
Звичайно в мене є фільми, роботу над якими, я не забуду ніколи: «Царівна», «Острів любові», «Сестри по крові», «Янгол-охоронець», «Ван Гог не винуватий», «Ворожея», «Прощена неділя», «Тривожна відпустка адвоката Ларіної», «Вагома підстава для вбивства», «Пастка», «Осінні турботи», «Біла гвардія», «Дорога у пустоту» «Обман», «Креденс», «Поки станиця спить», «Майор і магія», «Чудо за розкладом», «Краще за всіх», «Місто, в якому не ходять гроші».
Я дуже люблю довготривалі проекти. Наприклад, над «Єфросинією» ми працювали три з половиною роки. Уявляєте, з якою кількістю акторів ми були партнерами в кадрі? (сміється). З деякими залишилися друзями до сьогодні. А телевізійний фільм «Запитай у осені» – це цілий рік мого життя, який подарував радість співпраці з такими відомими акторами, як Ада Роговцева, Стас Боклан, Олеся Власова, Ігор Рубашкін, Лілія Ребрик (до речі, вона теж є чернівчанкою)! Нам було надзвичайно класно працювати разом, бо ми весь час навчалися один у одного чогось нового.
Адже актор – це така професія, де ти постійно дізнаєшся щось нове, тобі весь час необхідно бути готовим до нових викликів, де щодня – новий іспит.
Хороший актор – це доля та характер
Інколи пересічна людина каже: «Візьміть мене зніматися в кіно – я точно зможу». Скажу відверто: це все дурниці. Щоб бути хорошим актором, по-перше, треба довго і наполегливо навчатися, по-друге – це постійна і важка робота над собою. Майстерність відпрацьовується роками. До того ж, це щохвилинне спілкування з людьми з нестандартним складом психіки, особливими запитами і смаками. Це складно! Тому хороший актор – це ще й велика комунікабельність характеру.
Мені дуже дивно, коли запитують, чи є у мене хобі. Адже все, що я роблю в житті, я роблю в контексті своєї професії. Коли я щось читаю, дивлюся, просто спілкуюся з цікавими людьми, то одночасно навчаюся. Я постійно займаюся чимось новим, що знадобиться мені в роботі. Це може бути дайвінг, лижі або навіть їзда верхи. Зізнаюся, я дуже боюся коней. Щоразу, коли підходжу до них, розумію, що один неправильний рух – і все (сміється).
Наприклад, під час зйомок серіалу «Станиця спить» мені треба було проїхатися верхи на коні. Я тоді дуже боялася цього робити, але розуміла, що нікуди не втечу, адже на майданчику щонайменше 40 людей чекали, аби я просто сіла на цю кобилу, проїхалася на ній 20 метрів, і все. Після того всі будуть вільні і зможуть піти додому.
«Актор – це професія, коли одночасно відбувається багато різних ситуацій».
Так, наприклад, у фільмі «Обман» режисерки Анни Гресь знімали сцену, де мені необхідно було рятувати дочку, яка топиться. Ми знімали у жовтні, було дуже холодно, тож ми сильно замерзли. Але ми грали попри погодні умови. Кожен розумів, що це необхідно зняти, хочеш ти цього чи ні.
Не спати – це найлегше, що може бути
Мій робочий день триває 12 годин. І це – норма. Але якщо необхідно для результату, актори знімаються і по 18, і навіть по 20 годин. Усі будуть працювати стільки, скільки треба, якщо вони ставляться до своєї роботи професійно.
Для мене недоспати – це найлегше, що може бути. А от найскладніше – знімати фільм із режисером, який мені не подобається. Також не найкращий варіант – бути на одному знімальному майданчику з акторами, які тобі неприємні, адже доводиться спілкуватися з ними, торкатися до них.
«Я працювала з режисером, який завжди говорив: «Хороша людина – це не професія». Був такий період, коли я думала, яка мені різниця, хороша ти людина чи погана. Для мене важливо, що ти робиш у професії. Тільки потім я зрозуміла, що це все пов’язано одне з одним».
Бути актором – це жертвувати
У мене була практика викладання акторської гри. І от акторам-початківцям зазвичай кажуть: «Якщо допускаєте в думках, що можете займатися чимось іншим – вам треба негайно йти з професії». У мене часто були думки залишити акторство, особливо, коли в житті чорна смуга і нічого не виходить. Але я не зробила цього.
Інколи студенти запитують, як впоратися з емоціями під час зйомок. Я їм пояснюю, що тут, як і в будь-якій професії, є поняття професіоналізму. Наприклад, якщо у хірурга захворіла мама, він усе одно буде оперувати. Адже актор – це психологічно-емоційно-нервовий апарат. І треба вчитися ним керувати. Буває боляче, але потрібно брати себе в руки і фокусуватися на чомусь іншому.
В одній книзі прочитала: «Чоловік народжується з високою самооцінкою, а от жінці необхідний привід, щоб піднімати свою». Ось так само і з артистом – йому завжди необхідно дуже багато приводів, щоб покращити свою самооцінку. Актор – це людина, залежна від думки інших.
«Усе, що ми бачимо про людину з екрана, не каже про його справжню сутність. Ніхто із нас не має жодного поняття, якою насправді є ця людина і через що вона пройшла».
Мені дуже хочеться зіграти історичну комедію і зануритися у теми, характери, архетипи ХІХ століття.
Я люблю дивитися кіно, зокрема фільми, серіали з моєю участю – це частина моєї професії. Кожному актору необхідно знати, який він має вигляд та що робить не так. А де, як не на екрані, це ще можна побачити?
Бути актором – це ще й жертвувати. Я часто цілком віддавалася роботі. Коли прийшла в театр, моєму синові було 8 місяців. Тоді, незважаючи на його вік, я поїхала на гастролі з театром. Якби зараз, маючи такий досвід, мені сказали, що необхідно їхати, то я цього ніколи не зробила б. Я не бачила, як росте моя дитина. У мене не було відпусток. Я втратила дуже багато людей. Але я ніколи не повернула б час, аби розпочати все заново.
Мати багато роботи
Я дуже люблю театр, і, якщо порівнювати, де мені більше подобається грати: в кіно чи в театрі, то це буде останнє. Адже ти одразу бачиш результат. До того ж, це живе спілкування із глядачами. А кіно – це стиснутий час, ти прийшов, зняв сцену – і вже нічого не зможеш виправити. Але якщо тобі пощастило з режисером та оператором, то вони можуть «дотягнути» та «дограти» за тебе.
У мене немає такого, щоб я хотіла якусь певну роль, просто хочеться мати багато роботи. Адже зірка для мене – це той актор, який не може відчинити вхідні двері, бо там лежить стос сценаріїв, і всі режисери хочуть з тобою працювати (сміється). І саме тоді, коли ти можеш дозволити собі обирати ролі, ти можеш вважати себе зіркою.
Ярослава Дерев’янко
