0
Менеджерка чернівецького осередку Євгенія Матейчук провела нам екскурсію академією та розповіла, як тут виховують молодих лідерів.
Українська академія лідерства функціонує в Україні вже понад три роки. Це 10-місячна програма фізичного, емоційного та інтелектуального розвитку молоді. Осередок в Чернівцях – наймолодший, йому лише два з половиною місяці. Всього в Україні 6 представництв – ще у Києві, Полтаві, Миколаєві, Львові та Харкові. Менеджерка чернівецького осередку Євгенія Матейчук провела нам екскурсію академією та розповіла, як тут виховують молодих лідерів.
Знайти одразу Українську академію лідерства (надалі – УАЛ) виявилося не так і легко. Вона розташована на четвертому та п`ятому поверхах Буковинського університету, що на вулиці Дарвіна, 2А, але чітко відділена окремими боковими сходами. Менеджерка чернівецького осередку УАЛ Євгенія Матейчук зустрічає нас та проводить одразу до офісу. На дверях помічаємо два малюнки, прикріплених жовтим скотчем. Там зображені висмоктувачі щастя зі всесвіту Гаррі Поттера, але з чужими прифотошопленими лицями. І зверху підпис – «(ДЕ)ментори». Як ми згодом дізналися, ментори – це своєрідні вчителі-наставники для УАЛівців. Заходимо до кабінету – саме там Євгенія, її заступники та славнозвісні «дементори» вдосконалюють академію. Знайомимося з усіма. Виявляється, що лише одна людина місцева, інші – з Миколаєва, Тернополя, Броварів, Львова. Чому ж для нового осередку обрали саме Чернівці – найменший обласний центр? 
«Так трапилося, – розповідає Євгенія, – що появу академії тут ініціювали місцеві підприємці. Взагалі умовою створення осередку УАЛ у будь-якому місті є бажання і підтримка з боку місцевих громад. Зараз джерел фінансування у нас є три – американський фонд «Western NIS Enterprise Fund», місцевий бюджет і підприємці. Це є основою, тому що ми розуміємо, у яких саме містах ми потрібні. Академія – це не просто той проект, куди приходять студенти, навчаються і виходять з дипломами, це безпосередній вплив на громаду. УАЛівці, окрім теоретичного навчання, здобувають практичну складову знань і одразу використовують їх в різних проектах, котрі вже безпосередньо стосуються чернівецької громади».
Помічаємо праворуч безліч чорно-білих фотографій, викладених у формі серця. Дівчата та юнаки позують, широко усміхаючись. Певно, це мають бути студенти, але виглядають значно старше підлітків. Хіба в академії не навчаються тільки неповнолітні?
«У нас дорослий осередок – для людей 18-20 років, – пояснює Євгенія Матейчук, – таких в Україні два – у нас і в Харкові. Решта чотири академії є у Львові, Полтаві, Києві і Миколаєві – для 16-18-річних. Наш імовірний студент – це та молода людина, яка прийшла сюди, точно, з іншого міста, не з Чернівців. Зараз не скажу, скільки точно, але в нас є студенти із Києва, Миколаєва, Черкас, Запоріжжя, Львова, Луцька, Рівного, Вінниці. Те, що в Чернівцях навчаються студенти тільки з інших міст, зроблено для того, аби інтегрувати різні території України. Хочемо, щоб молодь не жила в якихось стереотипах «Захід-Схід». Коли всі сходяться в одній кімнаті одного осередку, нема штучно видуманих проблем в Україні. Всі дружать, підтримують один одного, роблять спільні проекти. Студенти дуже різні, між собою вони обмінюються власними культурами, поглядами, переконаннями. Тому в нас вийшла ось така міні-Україна з 35 студентів у чернівецькому осередку».
Як нам розповіли, навчання в академії безкоштовне, але спочатку вступник платить 2000 гривень одноразового благодійного внеску. Студентів забезпечують триразовим харчуванням, проживанням, медичною страховкою. Також джерела фінансування покривають всі регіональні чи міжнародні поїздки УАЛівців. З того, що розповідає Євгенія, одразу стає зрозуміло, наскільки освітня система академії відрізняється від шкільної чи вишівської. Певно, саме тому за місце тут змагаються 13 людей. Що ж потрібно зробити, аби стати УАЛівцем?
«Перш за все потрібне бажання потрапити в академію. Спочатку студент подає анкету, де розповідає про свою мотивацію вступити до УАЛу. Потім під час різних практичних завдань наші ментори та спікери випробовують увесь потенціал імовірних академістів. Загалом є вступники на різних етапах: хтось після школи, хтось на 1-2 курсі університету, просто до кінця не визначився, ким хоче бути в майбутньому. Ці 10 місяців їм необхідні, щоб розкрити свій потенціал і точно зрозуміти, що робити надалі. За цей час відбувається зміна мислення.
Наша академія всім відрізняється від сучасних закладів вищої освіти. Подібних аналогів в нашій країні немає. Не можна сказати: «Знайдіть 10 відмінностей» – картинки цілковито різні. Після випуску наші студенти не стають якимись там айтішниками, або ж економістами, які отримують диплом і йдуть шукати роботу. Це більше про особистісний і суспільний розвиток. Серед студентів немає таких, які би відпрошувалися для поїздки на іспити. Під час канікул ті, хто на індивідуальному навчанні в університеті, здавали курсові, модулі. Але таких небагато. Переважно всі беруть академвідпустку і потім повертаються до навчання… або не повертаються», – пояснює менеджерка.
Виходимо із офісу. Бачимо величезний графік занять, розміщений на цілій стіні. День УАЛівця починається о 7 ранку, закінчується о 10-11 вечора. Уся 10-місячна програма поділена на своєрідні модулі, щотижня – нові дисципліни, спікери, виклики. Детальніше вивчаємо розклад – там жменька незнайомих слів, які навіть страшно вимовляти. Звертаємося по допомогу до Євгенії.
«ХеврУта – це вечірнє обговорення прочитаної книги, – пояснює менеджерка. – У нас немає довгих списків обов’язкової літератури, як у школі. Але мастхев для УАЛівців – це «Володар мух», «Ворота вогню», «Аліса в країні Чудес», «Алхімік». Цих чотири книги в нас є обов’язковими до прочитання. Тому що кожна програма модулю відповідає духові та настрою книги. Зараз модуль по «Воротах вогню», ми вчимося бути справжніми воїнами-спартанцями – ретельно слідкуємо за своєю дисципліною та кидаємо собі виклики. Загалом наша програма базується на 3 стовпах – емоційний розвиток, інтелектуальний і фізичний. Це все про цілісну особистість. До речі, у нас немає системи оцінювання. Сам наставник-ментор слідкує, як студент ставить цілі, з якими труднощами стикається при їх виконанні, тому будь-коли готовий допомогти. Це не вчитель, не викладач – першочергово наставник».
Проходимо далі коридорами. Навколо все обвішено кольоровими постерами із настановами, правилами й підказками для студентів. На одному з них помічаємо правило «Дивись у блокнот, а не в телефон».
«Ми не забороняємо користуватися смартфонами, – розповідає менеджерка, – не забираємо на час занять, просто просимо студентів відкладати ґаджети під час навчання. Адже академія – це не п`ять років університету, це всього-на-всього десять місяців, і вони дуже швидко проходять. Втрачаючи кожен блок чогось, ти втрачаєш можливість використати оцей особливий момент для свого особистого розвитку. У нас, до речі, є така практика – вечірні рефлексії (тобто усвідомлення прожитого досвіду). Робимо це для того, щоб студенти не бездумно проживали день – просто за чиєюсь складеною програмою. Кожен повинен зрозуміти, що важливого відбулося особисто для нього, які перемоги чи поразки. Ми проговорюємо, що всі наші правила важливі насамперед для тебе. Загалом у нас є чотири основних правила: академія вільна від паління, наркотиків, алкоголю і статевих стосунків між студентами. Але порушення цих правил не є автоматичним виключенням. Проводимо індивідуальну розмову, аби зрозуміти, чому саме в цей момент, що трапилося, чому студент це зробив. А далі вже іде прийняття рішення про подальшу долю студентів», – пояснює Євгенія Матейчук.
Тихенько заходимо у простору кімнату – зараз у студентів заняття, вони сидять у двох колах і щось активно занотовують.
«Тут проходить англійська, а там – збори робочої групи проекту «Миколай збирає подарунки». У нас немає парт, зазвичай студенти просто сідають в коло – психологічно зближує. Нічого немає такого, як у формальній освіті», – показує Євгенія.
Звертаємо увагу на стіни – вони тут завішені світлинами академістів.
«А це карта України, – продовжує Євгенія, – бачите, тут позначено, з яких місць наші студенти. Біля кожного є QR-код. Якщо навести на нього камерою, можна побачити фото студента».
Заходимо в іншу кімнату. Тут також зосереджені студенти сидять та щось записують – знову заняття з англійської, але вже іншого рівня підготовки. Як розповідає Євгенія, усіх УАЛівців ділять на групи, відповідно до знання іноземної. Це допомагає краще сконцентруватися та приділити увагу найважливішим аспектам вивчення мови. Звертаю увагу на полиці, заставлені книгами авторів-сучасників.
«Це наша міні-бібліотека, – пояснює менеджерка, – тут ми потрошки збираємо книжки. Частину привозять спікери, або видавництва надсилають якісь видання. Стараємося зібрати якомога більше сучасної і корисної літератури».
Швидко виходимо – не хочемо заважати. Євгенія проводить нас на п`ятий поверх – житловий. Дорогою вказує на прапорці між перилами та розповідає: «До канікул у нас тут була вечірка – «СходИ на схОди». Знаєте, тут студенти встелили все пуфами, накрили якимись речами, почепили ліхтарики, зробили чай зі смаколиками. Також навели на стелю проектор зоряного неба – отакий був творчий вечір. Ми співали, читали вірші. Взагалі творчі вечори в нас готують самі студенти. От скоро має бути «Вечірка на матрацах».
Проходимо коридором. Поки що тут тихо – всі на заняттях. Євгенія запрошує нас зайти в одну із кімнат.
—О, Свєта, а ти що тут робиш? – питає Євгенія.
— У нас закінчилася англійська, хочу ще доробити декілька завдань, – відповідає дівчина, котра сидить на ліжку і щось ретельно записує.
Вже хочемо виходити, щоб не заважати, але Свєта запрошує сісти – охоче спілкується.
«Я не обирала місто, куди я вступаю, – розповідає дівчина. – Мені надійшло повідомлення, десь за тиждень до початку навчального року. Так я дізналася, що буду в Чернівцях. У мене було тільки два варіанти для 18+ – або тут, або у Харкові. Підозрюю, що мене відправили сюди тому, що Чернівці все ж таки ближче до Вінниці, звідки я. А загалом національна команда дуже сортує нас, щоб у кожному осередку були люди з різних місць, з різними уподобаннями».
Свєта розповідає, що вступила до УАЛ одразу після закінчення 11-ого класу ліцею.
«Вважаю, що перед університетом потрібно адаптуватися до всього. Гуртожитку, зокрема. Я жила в приватному будинку, а зараз маю прекрасну можливість пожити в одній кімнаті ще з двома дівчатами, набратися досвіду. Тут найбільше мені подобається темп академії – те, що ми постійно включені в роботу. О 7 ранку починаються заняття, іноді над проектами ми працюємо до 1-2 ночі. Я дуже люблю таке життя, бо розумію, що повністю віддаюся роботі – це надихає. О, – повертається до дверей, – Альонка прийшла. Це ще одне сонечко», – каже Свєта.
Підходимо до «сонечка» Альонки – вона приїхала з Умані. Дівчина розповідає, що їй найбільше подобається в УАЛ.
«Тут дуже класно навчатися – надихаюся кожен день. І місто подобається! Надзвичайно люблю людей, які мене оточують. Усі вони дуже творчі, надихають вчинками, знаннями, мотиваціями. Люблю тутешній стиль навчання – лектори використовують інноваційні технології, підбирають до кожного свій підхід. У нас дуже багато практики, це допомагає втілювати проекти без проблем. Я закінчила педагогічний коледж і зараз вступила на бакалаврат (індивідуальний план) до університету. Навчати діток мені подобається, але розумію, що зараз бачу себе в якихось інших сферах – хотілося би втілювати щось своє, і академія мені допомагає в цьому», – пояснює Альона.
Йдемо далі коридором. Дорогою Євгенія зустрічає хлопця – домовляється з ним про заняття з англійської. Знайомимося.
«Це Ярослав, він з Харкова, – розповідає менеджерка, – він весь у комунікаціях. Створив свій канал на youtube, активно веде блог, розвиває його. І, до речі, всі дизайнерські штуковини, що робить наша академія – творчість його рук… ну і голови, звичайно», – хвалиться Євгенія.
Хлопець трохи ніяковіє, але погоджується поспілкуватися. Виявляється, зустріли майже колегу – Ярослав вступив сюди після першого курсу «Видавничо-поліграфічної справи».
«Я зараз навчаюсь на індивідуальному. От їздив якраз складати два іспити, на наступних канікулах ще два. Насправді, дуже цікава історія, як я сюди потрапив. У мене в групі є один хлопець. Торік він був у академії, розповів мені, що в них має бути зустріч з Вакарчуком. Я кажу: «Візьми мені автограф». Він каже: «Окей». І не взяв… Я думаю: «Ну добре, тоді я сам візьму». І тут раз і – потрапив у академію. А потім вже подумав, що тільки через Вакарчука вчитися 10 місяців у академії – не ок. Саме тоді задумався, чим мені навчання тут стане корисним. Змінивши себе, хочу змінювати Україну. Як люблять казати бабульки в потязі – «це всьо сістєма прогнила». Саме тому я тут. За два місяці вже визначився, чим хотів би займатися надалі. Мені надзвичайно подобається сфери відео і звуку – хочу розвиватися у цьому напрямку. Або ще дизайн», – пояснює Ярослав.
«В академії ми спілкуємося тільки українською. До старту навчання я в реальному житті спілкувався українською мовою два місяці. Але в соціальних мережах перейшов раніше – за рік перед вступом. На початку дуже важко було перейти – «проскакували» де-не-де російські слова, та і зараз іноді таке є. Але загалом тепер гарно спілкуюся українською», – пояснює хлопець.
Англійська закінчилася – в коридорах стає людно. Спускаємося з Євгенією на четвертий поверх. Менеджерка відходить на декілька хвилин – говорить з юнаком.
«Єгор повернувся з канікул пізніше всіх – лікувався, – пояснює Євгенія. – Йому треба було пройти повноцінне обстеження, тому студент повідомив про це завчасно. Якщо є якісь форс-мажори, особливо, якщо вони стосуються здоров’я, то академія завжди йде назустріч. Загалом усі студенти застраховані. Вони не оплачують самостійно лікування. Зараз виникають певні складнощі, адже наш чернівецький осередок тільки нещодавно відкрився, тому важко домовитися з усіма клініками, лікарями. Ми намагаємося це швидко вирішувати», – каже менеджерка.
Стає помітно шумно. Через дві хвилини у студентів починається наступний блок. Тим часом ми оглядаємо фото біля аудиторії. 
«Це фото з відкриття – ми були на Петросі, – розповідає Євгенія, показуючи на фото. – Перед тим в Києві офіційно клеїли «Чернівці» на УАЛівську карту. Умовних «перших дзвоників», як у школі, у нас немає. Але є підняття на гору – спільна перемога. Така традиція академії. Чотири дні ми сходимо на Петрос – з декількома стоянками, з ночівлею. Це важливий момент для старту академії – закладається дух взаємодопомоги, спільної підтримки. До речі, про перемоги. Раніше харківський осередок кинув виклик усім академіям – пробігти 2350 кілометрів (загальна відстань між осередками). І дали нам на це місяць. Як це рахувалося? Наприклад, я пробігла 10 км, хтось пробіг 10 км, ще хтось 5 – кожного дня це додається. Ми, до речі, ці 2350 пробігли за тиждень. Бігали зранку, ввечері – між програмою. До речі, в нас з’явилося двоє марафонців – вони пробігли самотужки 42 км тут, в Чернівцях. Ми, звісно, перемогли в цьому челенджі», – каже менеджерка.
Якась дівчина кричить на увесь коридор: «Одна хвилина-а-а-а». На УАЛівців чекає блок лекцій з фандрейзингу. Студентів навчатимуть переконувати інших в успішності своїх проектів. Вони уже зайняли місця в аудиторії і чекають національного спікера. А ми спостерігаємо. Можливо, серед них є майбутні міжнародні юристи чи популярні дизайнери, депутати чи президенти. Та усі точно стануть «змінотворцями» – тими, хто, змінивши себе, змінить Україну.
Анна Колісник
Фото Ірини Болести
