Надавати неживому душу. Іван та Катя Бутняки про театр анімації і створення особливої вистави

З 2008 року Іван та Катя Бутняки займаються пантомімою, з часом зрозуміли, що хочуть більшого – так їхня творчість вилилась у «Театр анімації Івана Бутняка», який талановите подружжя створило у Чернівцях три роки тому. Зараз у їхньому творчому доробку є дві вистави й наразі вони завершують роботу над третьою – особливою виставою.

Іван знайомить нас зі своєю дружиною та ніжно називає її Катрусею. Поки наш фотограф налаштовує камеру, Катя тихенько щось майструє. За дві хвилини із простого сміттєвого пакета народжується лялька. Катя розповідає, що за допомогою простих людських рухів вона (лялька) оживаєсаме вміння надавати душі неживому є основою їхньої роботи.

Катя: Як театр ми існуємо уже близько 10 років, але починали просто з пантоміми. Наш дует часто запрошували на свята і якось так природно й поступово це вилилось у щось більше, у чітку форму та структуру, де є декілька напрямків.

Іван: Театр анімації Івана Бутняка виник три роки тому. Ми створили нашу першу анімаційну виставу «Принцеса «А Чому?», друга мала назву «Хатка, яку збудував собі Джек». Зараз завершуємо роботу над третьою. Також ми займаємося святковою анімацією – робимо живі статуї, цікаві пантоміми, працюємо ходулістами.

Ми дійшли до того віку і стану, коли хочеться робити те, що хочеться, адже саме тоді відкривається момент творчості. Робимо проекти, цікаві нам, а не комусь. І зараз ми можемо вмістити у цю сферу дуже багато різних проектів, які відповідають нашому формату.

Катя: Слово анімація від латинського anima, означає оживлення, душа. Це оживлення предметів, тіней, світла, ляльок, масок; це театр рук, це театр, який дає можливість поєднувати різні форми сучасного мистецтва: хореографію, ексцентрику, пантоміму, театр ляльок. Нам подобається експериментувати, транслювати оце оживлення, подобається оживлювати атмосферу, наприклад, на свята. Оскільки речі, які ми робимо, є досить непопулярними, то нас періодично долучають до різних подій та заходів у місті.

Іван: Те, що ми робимо, не широко розповсюджене у Чернівцях. Скажімо, у Харкові є багато студентів, випускників кафедри театру анімації, чи у Києві, де є театральні вузи – там кожен може знайти щось більше. У нас же щось таке дещо специфічне, але воно нам близьке. Можливо, хотілося б, щоб було більше руху у цьому напрямку, не просто конкуренції, а саме творчого обміну. Але зараз це натхнення можна черпати з поїздок, навіть з інтернету. Чернівці – не надто театральне місто, ми не маємо, з чим порівняти, адже у нас тільки один театр.

В Україні серед потужних театрів, які займаються анімацією, можу виділити Харківський академічний театр ляльок. Як сучасний театр він дуже синтетичний і має хороший рівень, цікаво слідкувати за їхньою творчістю, рівнятися на них та наслідувати якісь речі. І є окремі митці, особливо в Києві, які творять щось надзвичайно цікаве. Але звісно, візуальне мистецтво більше розповсюджене у театрах Європи і світу.

Катя: Наприклад, у Польщі, Німеччині, Росії – там багато театрів, у яких є чому повчитися, театрів для натхнення. Зокрема, це Упсала цирк, він використовує форми театру-анімації. Також у Росії дуже багато приватних театрів, які задають тренд цього мистецтва.

«Океани»

Катя: Зараз у рамках спільного проекту з ГО «Особливі серед нас» ми працюємо над новою виставою «Океани». Вона дуже особлива. Це анімаційно-пластична вистава, де мінімум тексту, багато візії, багато ляльок, предметів і рухів тіла. Її учасниками будуть діти з особливими потребами та їхні батьки. Коли вони разом виходять на сцену – відбувається якась магія, відчувається потужна сила…

Цікаво, що ми починали працювати з дітками просто як педагоги з арт-терапії, з лялькотерапії. Це був експериментальний проект і ніхто навіть й не думав про постановку вистави.

«Поки ти не торкаєшся цього, це дуже таємниче»

Потім десь у травні ми почали репетирувати, проводити різні заняття та ігри. І вже зараз бачимо великий розвиток – діти зацікавлені, відчувають, що треба робити. Вони нас надихають.

Вистава «Океани» дуже метафорична. Вона про інший світ, той світ людей, дітей, життя яких дещо відрізняється від повсякденної реальності. Вистава –  це спроба поділитися їхнім світом і донести усім, що він не страшний, а навпаки – цікавий для взаємодії та співтворчості. Це можливість соціалізації для особливих діток і взаємодії з навколишнім світом. Це вистава про океани: навіть звучатиме вірш «Океани» Сергія Жадана.

Цією виставою хочеться показати, що ми єдині, незважаючи на особливості. Показати, що у кожному з нас насамперед є душа, яка творить, і яка, не дивлячись на форму тіла, є однаковою в усіх. У цьому унікальність, інтерес та експеримент. Гадаю, що нам вдасться розкрити тему й суть «Океанів» і кожна людина відчує щось своє, побачивши нашу історію.

Прем’єра відбудеться у палаці «Академічний» на День святого Миколая. Надіємося, що вона буде цікавою усім глядачам, не тільки людям з особливими потребами.

Фото з репетиції

Нам хочеться поділитися тим, що є у особливих дітей. Коли працюють ці діти, не відчувається, що вони якісь неповноцінні. Кожен із учасників вистави є особистістю і по-справжньому й глибоко проживає усе. Кожен швидко вмикається і проживає те, чого не завжди вміють здорові діти. І в цьому цінність й унікальність. Це диво.

Іван: У звичайних дітей завжди є якісь перепони, вони часто відволікаються. Професійні актори на сцені лізуть зі шкіри, вони проходять дуже складний момент роботи над роллю та персонажем, щоб він вийшов унікальним, цікавим. А ці діти вони уже унікальні, у кожного є своє наповнення, вони не такі, які усі. Ці діти зберігають таку чистоту! У них нема якихось помислів нашкодити, ущипнути. Так, вони емоційно складні, але дуже добрі.

Я іноді просто споглядаю певні моменти і забуваю, що це особливі діти. Вони вдосконалюються, кожен несе такі нестандартні емоції, до мурашок. Тоді як у нас багато емоційних кліше.  

Про підготовку до створення вистави

Спочатку у нас був страх, щоб не зашкодити діткам. Ми до них ставились як до здорових дітей. Вони ідуть на контакт, усміхаються, коли бачать – обіймають. Хоча раніше мені здавалося, що вони дуже закриті, я побачила, що це не так.

Іван: Ми свідомо все робимо через гру. Близько двох місяців ми просто грались у розвиваючі ігри, і діти почали нам довіряти. Ми домовились з ними, що не ідентифікуємо їх якихось не таких – просто комусь потрібно більше часу, хтось менше концентрується на чомусь, але це трапляється з усіма. У виставі будуть задіяні професійні актори та гуртківці, які займаються понад п’ять років у театральній студії театру анімації при палаці дітей та юнацтва, і будуть особливі діти зі своїми батьками.

Катя: Окрім цього, вистава – можливість показати, що ці діти є повноцінними людьми, котрі можуть творити, розвиватися і заробляти гроші, адже вони дуже талановиті.

Коли ми проводимо заняття, я беру різні предмети, наприклад, фольгу чи папір і миформуємо тварин, різних фантастичних персонажів. От, наприклад, наша медуза. Таку ляльку можна дуже легко й швидко створити із простого сміттєвого пакета. Ми вмикаємо маленький ліхтарик і вона світиться, а за допомогою рухів ця лялька оживлюється.

Створення особливого театру

Іван: Ми шукаємо шлях до порозуміння дітей, і він поступово виливається у Океани. Метафора вистави – океани різних світів. Є світ реальний, наше суспільство, наша країна, де непристосовані умови для таких людей, і нам треба стирати ці межі. Хочеться, щоб ми були відкритішими та толерантнішими, як це є у Європі.

Усе це крокує до того, що співпраця із громадською організацією «Особливі серед нас» і створення вистави «Океани» – має вилитися у особливий театр, який розвиватиметься. Це не разова вистава. Ми намагатимемось брати з нею учать у інших соціальних, театральних чи мистецьких заходах, як у Чернівцях, так і в інших містах. Думаю, з часом у Чернівцях буде така мистецька точка, де особливі актори зможуть грати і розвиватися творчо.

Багато енергії, як керівниця організації вкладає Тетяна Дяченко. Треба майже рік займатися з дітками, щоб вони мали сміливість вийти на сцену.

Кожна наша вистава, як наша дитина

Іван: Кожна наша вистава – це як наша дитина. Вона зріє, виникає і у якийсь момент народжується. Поки що на цьому етапі життя ми не навчилися робити вистави часто, наприклад, раз у півроку. Тому готуємо вистави тільки раз у рік.

Катя: Коли ти ростеш внутрішньо, розумієш, що ані погода, ані поганий настрій не впливають на творчий процес. Треба не лінуватися, а працювати. Багато працювати. Некомфортна постійна трансформація, пошук, зміна, прагнення до досконалості, до естетики. Потрібно докласти багато зусиль і багато шукати, досліджувати.

Театр, як і будь-яка творча професія, є складним, бо необхідно спускатися на якісь глибини, де не завжди приємно. Але долаючи завалля, ти можеш знайти щось цінне.

Одним із видів нашої діяльності є театральна студія – гурток театру анімації при Міському палаці Дітей та юнацтва. Зараз у мене є дві групи: молодша і старша. Та я не люблю вираз «вчити дітей». Не відчуваю, що навчаю їх. Навпаки, я навчаюсь разом з ними. Вони багато чого мені дали. В інституті студентів вчать певних тонкощів, законів, але там не вчать вчити дітей, робити дитячі вистави.  Усе приходить упродовж життя.

Зараз у мене є багато ініціативних гуртківців, які приносять на заняття свої  іграшки – разом з ними ми експериментуємо, творимо щось нове. Так само у нас є діти, які класно малюють. Зараз у нас у розробці сюрреалістичний мультфільм та ще багато всього. Щоправда, це поки чекає свого часу на втілення.

Іван: Часто чернівчани запитують: «А де ваш театр?». Для людей обов’язково має бути якась певна будівля, точка, каса з квиточками. Ми до цього не прив’язані, бо у нас зовсім інший формат.

Катя: Наш театр – не стала установа. Це як проект, який має задачі, успішно виконує їх і потім працює над іншими завданнями.

Іван: Як готуватися до вистави? Найкраще просто очистити свої думки перед дійством. Відчути, який ти зараз, який глядач.  

Катя: Ми обіймаємося.

Про особливий театр

Іван: Особливий театр буде дуже цікавим для чернівчан і для учасників. Про нього хочеться говорити й говорити. Щоб люди чули й знали про таке явище. І обов’язково воно має поєднати у собі як соціальний аспект, так і театральну професійність.

Дуже погано, коли у дитячих театральних школах дітям плекають – «потрібно вийти на сцену і сподобатися». Це така підміна понять, бо діти вчаться якогось псевдотеатру і потім їм важко добре грати. Це все пов’язане із психофізикою. Тоді як особливі діти не переймаються тим, щоб сподобатися. Звісно, вони люблять оплески, розуміють, що таке сцена, але глибоких моментів «Я» немає. І це мені дуже подобається.

Зараз суспільству необхідне щось особливе, де не акцентують на тому, що когось треба жаліти, комусь скинутись грошима, де не афішують момент меншовартісного існування. Людям навпаки хочеться показати ті плюси, які є в особливому світі, адже часто ми не задумуємося про щось важливе, поки не стикаємося з цим.

Наш проект унікально відкриватиме такі речі. Люди будуть приходити на повноцінну художню виставу, з художнім освітленням, з постановкою, з режисерською концепцією – вони будуть бачити цікавим сучасне мистецтво з цікавими особистостями. Тільки талановитий актор, доклавши багато зусиль, досягає такої цікавості на сцені, як наші особливі діти. А якщо глядач вміє проводити паралелі і розуміти, що стоїть за картинкою – то це подвійний успіх.

Весь час разом

Катя: У нас неймовірно романтична історія наших стосунків!

Іван: Я із Заставнівщини, Катруся з Чернівців, а познайомилися ми в прекрасному місті Харкові. Саме там ми й навчалися, у національному університеті мистецтв імені І. Котляревського на кафедрі театру та анімації.

К: Коли Ваня був на 4 курсі, я тільки вступила на 1. Він мені одразу сподобався. Вийшло так, що Іван випустився від того викладача, до якого я вступила. Виходить, я його переслідувала (усміхається, – ред.).

Думала, куди вступати після 4 курсу – у Київ чи Харків, мій викладач порадив Харків. Ми таки обрали це місто для подальшого навчання. Мій одногрупник, з яким я вступила, мав номер Івана – він прийшов зустріти нас з потяга. Так ми й познайомилися. Пам’ятаю, Іван був дуже коротко стрижений, але мав такий кучер (усміхається, – ред.).

І: Ми грали експериментальну виставу, у якій треба було треба постригтися .

К: Я ще тоді подумала, «який цікавий хлопець». У гуртожитку наші кімнати були навпроти, ми завжди вітались. Іван працював у приватному театрі і долучав мене до роботи. Так ми почали більше спілкуватися, засиджуватися на кухні вечорами, і у якийсь момент виникло щось більше. От ще з інститутських часів ми весь час разом. Живемо разом і працюємо  також разом.

Чи важко? Іноді важко. Усі проходять цей етап стосунків, коли здається, що це неймовірне кохання і так буде завжди, все буде легко й пара буде дихати в унісон. А потім виникають моменти, де не все легко. Коли у кожного на усе своє бачення, свій інтерес – народжуються конфлікти. Але я, певно, помудрішала, зрозуміла, що ми багато народжуємо разом, доповнюємо один одного. Тож, виявляється, конфлікти, це добре, бо вони є приводом для розвитку. Не бійтеся сваритися (сміється, – ред.). 

 

Іванна Аннин

Фото Євгенії Калюжки

Залишити відгук

Залишити відгук