0
Чому найкращий вихід із ситуації − посміхнутися та чому потрібно озвучувати свої бажання.
У 21 рік через травму хребта Дмитро Щебетюк опинився в інвалідному візку. Наразі він став чемпіоном України із плавання, увійшов до резерву параолімпійської збірної зі стрільби із лука та став співзасновником громадської ініціативи Доступно.UA, яка аналізує доступність різноманітних закладів для людей з інвалідністю. Також Дмитро є співведучим параолімпійської студії на Першому національному.
Дмитро Щебетюк разом зі своєю колегою Тетяною Шаповал приїхали до Чернівців провести мотивуючу лекцію для всіх охочих. Наступного дня вони завітали до редакції «Шпальти», щоб поспілкуватися та поділитися власними враженнями про місто та людей. На запитання, як гостям Чернівці, Дмитро відповів:
«Я тут не вперше. Місто дуже гарне, але над доступністю тут необхідно працювати. Я був у багатьох містах, тому певні висновки можу вже зробити».
За чашкою чаю Дмитро розповідає, що дуже багато подорожує. Подорожує навіть тоді, коли просто прогулюється містом.
Бути відкритим до людей
Інколи я думаю, що нікуди не буду їхати два, три місяці – просто сидітиму в Києві й тренуватимуся. Проте, через декілька днів я раптово кудись збираюся та їду. Наприклад, тур ми спланували за три тижні до поїздки.
Упродовж цього року я багато де побував. Після святкування Нового року або навіть 1 січня я складаю список бажань і цілей на рік. Наприкінці року я переглядаю записи та дивлюся, що вдалося втілити в життя, а що ні. Потім складаю бажання на наступний рік. Цьогоріч я запланував трохи більше подорожей, ніж торік. І вже починаю розуміти, що їх занадто багато, та ще й таких неочікуваних. Я трішки обережний із бажаннями, свідомо ставлю власні цілі. Адже це те, чого бажаєш усією душею, що подобається та від чого отримуєш задоволення.
«Постановка цілей для мене – це відчуття себе і повернення до своїх внутрішніх бажань».
Коли ти в постійному ритмі: бігаєш, виконуєш певну роботу – іноді можеш втратити себе. А коли зупиняєшся і видихаєш, то починаєш розуміти, що трохи не туди пливеш, що необхідно бути трохи ближчим до себе. Це своєрідне нагадування на підсвідомому рівні. Адже, коли у твоїй голові немає чогось конкретного, то ти так і живеш, як вийде.
В автостопі та подорожах класне відчуття невизначеності, адже можеш забрести в цікаві міста і місця, зустріти людей, яких навіть не очікував побачити. Зазвичай, після автостопу відчуваєш себе по-іншому. Наприклад, я став відкритішим до людей. Коли повернувся до Києва, то ще відчував себе на тій хвилі легкості. Я дуже сором’язливий і ніколи не знайомлюся першим (усміхається, – авт.), завжди намагаюся зробити так, аби зі мною заговорили першими.
А коли повернувся, спробував познайомитися та поспілкуватися із дівчатами в «Макдональдсі» – і це так класно. Під час таких поїздок ти абсолютно абстрагуєшся від себе, від своїх установок у буденному житті. Ти просто робиш те, що вважаєш за потрібне.
Три сходинки
Коли я інтенсивно готувався до змагань із плавання, мав тільки два вихідних – у суботу та неділю. Мені було необхідне спілкування, тому зазвичай в суботу після тренувань я зустрічався із своєю подругою Марго Гонтар. Якось ми прогулювалися і вирішили десь посидіти. Обрали суші-бар. «Там всього три сходинки», – сказала Марго. Я тоді подумав, чому маю відчувати якісь обмеження і обмежувати когось тільки через те, що я на візку…
От ми заходимо у суші-бар і бачимо, що там вхід на рівні тротуару, широкі двері, є низькі столики. У вбиральні – широкі двері та дуже багато простору. У мене промайнула думка: «Я півроку не ходив сюди, бо навіть і не думав, що заклад такий доступний».
Уже на тому етапі почали зароджуватися ідеї про «Доступно.UA». Якось я сказав: «Оце класно було б, якби люди з інвалідністю писали звіти про заклади, які відвідали, показували, які є перешкоди, чи допомагає персонал, чи є пандус, яка ширина дверей… Адже є різна ширина візків, для когось 60 см. достатньо, а для інших ні. І, коли людина бачила б ці звіти, то знала б, чи може вона відвідати той чи інший заклад».
Ми поставили собі ціль розривати це замкнуте коло та приходити у різні заклади, незважаючи на перешкоди. Створили сторінку у Facebook. Ми нікого ні в чому не звинувачували, просто об’єктивно показували ситуацію та писали рекомендації для закладів. Прислуховуватися до наших порад чи ні, вирішував уже кожен заклад самостійно. Дехто сам звертався по допомогу. До речі, у нас навіть є наліпка «Доступно.UА». У Чернівцях такі рекомендації є у «Панської гуральні» та «Львівської майстерні шоколаду».
Помічати все навколо
Усе в житті взаємопов’язано, це як єдине ціле. Наші думки, погляди, наміри − вони впливають на життя, та й на світ загалом. Адже тільки твій внутрішній світ є відображенням твого зовнішнього.
Вважаю, що часом необхідно озвучувати те, чого хочеш. Адже, можливо, знайдуться люди, які допоможуть в реалізації твого бажання, а якщо ні, варто просто зачекати. Все потрібно сприймати якось простіше: є, то є – класно, немає – йдемо далі. Головне, не витрачати даремно енергію на шкодування. Коли ти негативно реагуєш на якусь ситуацію, то автоматично дратуєшся. Далі напруження зростає і воно затягує тебе. Щоб заспокоїтися, необхідно просто сісти, видихнути і подумати: «А для чого це?».
Коли їдеш кудись у забитій маршрутці і якась бабця кричить: «Ти зайшов не на ті двері», то найкращий вихід із ситуації − усміхнутися. Навіть після травми я ніколи не сперечався за місце (яке спеціально відведене для людей із інвалідністю). Мені всього-на-всього просто необхідно скористатися громадським транспортом. І от, коли ти їдеш в автобусі, то це один світ, а от чи впустиш ти когось до себе, залежить від кожного із нас.
Найскладніше – це фініш
До травми я не займався спортом, і не вмів технічно плавати. Тільки після травми почав професійно займатися і зараз завдяки саме плаванню я підтримую свій фізичний стан.
На мій День народження («Доступний Не День Народження») моїми подарунками були бажання друзів, які я мав виконати. Наприклад, було бажання переплисти Босфор. Якось я написав у Facebook про те, що планую це зробити. І в один момент моя знайома відповіла, що теж хоче переплисти Босфор, вона запропонувала зробити це разом. 
Я недовго готувався до Босфору, а перед тим взагалі не плавав. Найбільше вразило те, що буквально за 22 хв. після реєстрації на заплив, викупили 450 місць.
Найскладніше було фінішувати, адже там швидка течія – вісім кілометрів за годину, а загалом дистанція до шести кілометрів. Я дуже боявся не доплисти до кінця. Це було надзвичайно складно: спочатку я вигрібав, потім потрапляв у реверсну течію. Коли хтось обганяв, я одразу плив за ними, і було трохи легше. Уже майже перед фінішем була така ситуація: я розумів, якщо попливу праворуч, то знову потраплю у реверсну течію, а якщо лівіше, то відійду від фінішу. Потім почалася злива і стало трохи легше − я приплив до фінішу.
Та навіть тут були у мене пригоди. Я реєструвався на загальних підставах, тож на мені була помаранчева шапочка, а не срібляста, як у інших людей з інвалідністю, котрі брали участь у запливі. Уже на фініші нас зустрічав чоловік, який дуже погано знав англійську. Він не зрозумів мого прохання подати руку і допомогти мені вийти із води. Кажу йому, що на візку, маю інвалідність, натомість він кличе медсестру. І от вони витягують мене та замість того, щоб подати візок, мене ставлять на каталки і несуть до швидкої. Вони подумали, що мене паралізувало. Не знаю, як зробити, аби вони мене зрозуміли. І тут в один момент бачу свій візок і кричу: «Ось моя каляска». Тільки після цього вони мене зрозуміли.
Ситуація як виклик
Після травми я не впадав у відчай, а навпаки наполегливо працював. Для мене травма і реабілітація стали всього-на-всього певною перешкодою у житті, яку необхідно було здолати. У той момент я не загадував, що буде попереду, і не запитував себе, що ж буду робити далі та як із цим жити. У мене виникла така ситуація − і все залежить тільки від мене.
Пройшов час, за який відходить спинальний шок, я почав думати, чим буду займатися далі. Адже життя може просто проходити повз мене, поки я буду на реабілітації. Так почав займатися плаванням, потім ще виникали якісь бажання, які утілював у життя. Звісно, з’являлися перешкоди, але я їх долав.
«Не було такого, що після травми я щось зрозумів і раптом вирішив змінити своє життя. Найважливіше вміти ставитися до будь-якої ситуації, як до виклику. До виклику, який необхідно подолати і не думати, наскільки тобі важко. Від тебе залежить, що ти можеш зробити, щоб вийти із цієї ситуації якнайкраще».
Я все життя сам по собі. Залежність для мене – дно. Це не є вибором людей (якщо брати людей на візках), вона тільки на певний період і це важко пережити. Проте з часом ти максимально нівелюєш цю залежність. Коли не бачиш можливостей зробити себе незалежним, то немає сенсу жити. Дрібні залежності впливають на свідомість і пригнічують людей. Саме тому інфраструктура, доступність є важливим фактором у реабілітації, реабілітації до активного життя. Відчуття того, що сам можеш сходити в магазин, просто вийти на вулицю, дає тобі відчуття свободи та енергії.
У Європі ти відчуваєш себе вільним
Чернівці – класні, це гарне туристичне місто, але з доступністю тут не дуже. Щоправда, помітно, що громада стає активною. Сподіваюсь, з часом сформується критична маса, яка зможе впливати на облаштування міста.
Щодо України, то тут однозначно не найкращі умови для людей з інвалідністю. Нам дуже далеко до Європи, там відчуваєш себе вільним та впевненим.
Коли поляки приїхали до Києва, сказали, що у нас так само, як у Польщі, тільки 40 років тому. За кордоном є сходинки, облаштовані пандуси із правильним кутом нахилу, до того ж є ліфт − користуйся чим хочеш.
Наприклад, у Валенсії є такий класний собор, куди всі хочуть потрапити. Попри те, що це архітектурна пам’ятка, там був дерев’яний пандус, який дозволяв зайти людям із інвалідністю.
Нам ще далеко до цього, але все ж таки певні зрушення в Україні є.
Ярослава Дерев’янко
Фото Євгенії Калюжки
