Проблема нашої нації – нечитання. Лариса Ніцой про захист української мови та приїзд до Чернівців

Українська дитяча письменниця, педагог, громадська діячка Лариса Ніцой завітала до Чернівців на форум «Громадськість за українську мову». Приїхала завчасно, щоб відчути місто, познайомитись з ним, відвідати декілька місцевих шкіл і поспілкуватися із учителями та учнями.

Зустрічаємося із Ларисою Ніцой у кав‘ярні. Пані Лариса багато жартує, розказує, як її зустріли Чернівці та що, на її думку, треба змінити в українських школах. Розповідає, що любить подорожувати, особливо всією сім’єю – разом із чоловіком та дітьми, тож як тільки випадає така нагода, охоче планують спільні мандрівки разом.

Мій день зробив ЧНУ, не тільки тому, що це красивий та історичний заклад вищої освіти, там я стала очевидицею цікавого випадку. Бачу, як ідуть цими красивенними коридорами троє хлопців студентів, а їм на зустріч – гарна струнка дівчина – теж студентка і каже кожному: «Привет, привет, привет». Двоє хлопців промовчали, лише кивнули головою, а третій демонстративно українською сказав: «Добрий день!». Було кумедно спостерігати, як молодь виховує молодь, але водночас і приємно. Ця студентська побутова сценка розвеселила мене.

Про захист української мови

Коли моя вже доросла дочка приходить у магазин у Києві і просить обслужити її українською мовою, а їй у цьому відмовляють, у мене виникає відчуття дежав’ю: мене відкидає у пам’яті років так на 30 тому, коли я молодесенькою студенткою у магазинах чужого мені тоді ще міста Кіровограда також зверталась до продавців українською. Я навчалась на відділенні української філології, у нас були патріотичні викладачі, та й Кіровоградський педагогічний виш для мене є зразком такого острівця високої української культури та патріотизму.

Пригадую, як колись ми зі студентами гуртом приходили  в магазин і «діставали»продавців. Ми називали їм продукти українською, наприклад, казали: «Дайте нам, будь ласка, шинку». А продавець казав: «Чево?», не розумів, що це за слово. Спочатку нам було смішно, та через декілька років ми вже не сміялися. Коли така ситуація повторюється зараз, це вже ненормально.

Чому я активно за це взялася? Бо мене не влаштовують темпи знемосковщення України. Найцінніше, що у нас є – це час. І ми його втрачаємо. Я хочу вже українських змін. Хочу вже відчути, що таке жити в українській країні, а цей час у мене щодня крадуть. Окрім цього, поступ українського і наближення українського весь час затримують політики, не дають йому прорватися. Колись я працювала у Верховній раді, потім пішла звідти і після великої перерви, два роки тому,коли ухвалювали законопроект про квоти на телебачення, я увійшла у комітет Свободи слова.

Я стала свідком, як розглядали законопроект про квоти на телебаченні перед голосуванням за нього Верховною радою. По-перше, про 100% української мови на телебаченні навіть не йшлося. Наші захисники мови говорили про 60%, бо, начебто, така світова практика, і якщо 75% вдасться добитися, то це максимум. Я запропонувала, що треба відштовхуватися не від нуля % українською мовою і набирати 75 відсотків, а від 100 % українського ефіру і уступати якісь відсотки меншинам. Але мій підхід не влаштував ні політиків, ні громадськість, яка підтримала тих політиків. Вони сказали, що я прийшла влаштовувати провокацію. Тоді я зрозуміла, що мене ні така громадськість, ні такі політики не влаштовують, бо вони не представляють моїх інтересів.

Законопроект про мову, який написали ще за два роки до виборів, я з однодумцями просили ухвалити до виборів, але ні парламенту з різними політичними силами, кожна з яких має свого кандидата в президенти, ні чинному президенту, який теж буде кандидатом в президенти, не було вигідно ухвалити цей закон тоді. Ухвалити  так, як вигідно державі та українцям. Законопроект таки пролежав два роки і дочекався виборів.

Під час голосування за цей Законопроект про мови я сиділа на балконі Верховної ради і дивилася, як депутати один поперед одного маніпулюють. У фінал вийшли два законопроекти. Один написав Ярослав Лесюк, колишній рухівець та колишній соратник В’ячеслава Чорновола, і другий, авторства Ірини Подоляк. Це львів’янка із партії «Самопоміч», яка під час окупації Криму оголосила у Львові акцію «Львов говорит по-руски». Вони й змагалися між собою. Я вважаю, що законопроект Лесюка був кращим за законопроект Подоляк, тому що він будувався на основі рішення Конституційно суду про те, що українська мова є обов’язковим засобом спілкування на всій території України у всіх сферах публічного життя. Також цей законопроект враховував Хартію та інші європейські акти. Я вважаю, що він був найбільш україноцентричним з усіх. Недолік цього законопроекту був лише у тому, що там не було мовної поліції, без якої, на мою думку, не працюватиме закон. Але її можна було додати.

А в законопроекті Подоляк, хоч і була мовна поліція, однак погано захищена українська мова. Наприклад,  один із пунктів був таким: «Статус української мови як єдиної державної не може звужувати мовні права нацменшин». Тоді цей державний статус нічого не вартий? Ми домоглися, щоб цей пункт зняли, але все одно лишилося багато поганих норм, які шкодитимуть українській мові: в культурі дозволяється застосування мови меншин, якщо такий творчий задум (можна буде все проводити мовами меншин і виправдовувати задумом), в освіті лишили навчання мовами меншин, (а повинно бути вивчення мови меншин як частина процесу, а не весь освітній процес), у науці праці та дисертації можуть бути або українською, або мовами ЄС (а повинно бути українською, перекладені іноземними мовами), дозволено книгарні, де немає українських книжок, а лише мовами ЄС,  прописана норма для газет і журналів лише 50% українською мовою (подивіться, як на заході – все державною). І ще багато ганебних норм.

Маніпуляція депутатів полягала в тому, що законопроект Лесюка хоч і кращий, але Лесюк – член БПП. Кожна велика фракція в парламенті має свого кандидата у президенти і для них конкурентом є сьогоднішній президент Петро Порошенко і його політична сила БПП. Чи могли політики підтримати президентську політичну силу, президента і їхній закон про мову, якщо вони конкуренти? Політикам байдуже було, який законопроект кращий. Їм головне було мочить конкурента. Переважна більшість депутатів не читала і не читає законів, за які голосують.

На сто годин більше

Я зрозуміла, що велика проблема нашої нації – нечитання. Я досліджувала, як вивчають українську мову у Польщі, як мову меншини – написала польському Міністру і отримала відповідь. У них теж нещодавно ухвалили Закон про освіту і там все чітко регламентовано. У школах для меншин можна три уроки в тиждень проводити мовою меншин, але не більше п’яти. Тоді я порівняла програму з  української та польської мови і літератури. І побачила, що в них у п’ятому класі на мову і читання виділяють на 100 годин більше, ніж у нас. Більше того,  у нас у п’ятому класі діти читають близько 20 книжок за рік і ще 10 за літо, десь 30 книжок упродовж року, а часу на читання менше. А в сусідній країні – Польщі за рік читають чотири книги, а годин на їхнє читання і обговорення більше. Учні обговорюють усіх персонажів, сюжет, стилі і так далі. Вони моделюють інше закінчення книжки та інший розвиток подій і це привчає дітей до логічного мислення і до причинно-наслідкових зв’язків. А ми такого на уроках не робимо. Наша програма не дає такої можливості, бо побудована кліповим або калейдоскопічним методом.

У школярів немає можливості вивчити увесь текст і вони читають скорочено, або взагалі не текст, а відгуки на нього з інтернету. Так ми робимо усі 12 років, а потім виростає доросла нація, яку не привчили вчитуватися і задумуватися. Завжди треба заглибитися в текст. Нас привчають 12 років стрибати по заголовках, що і роблять у ВР депутати.

Багато науковців говорили, що дітям не цікаві тексти, говорили й про кліповість. Тому Міністерство освіти пішло на оновлення. Ініціатором укладання нової читанки була Тетяна Стус. Для початкової школи створили оновлену програму, де вже були сучасні автори – Андрусяк, Дерманський, я, багато письменників, чиї книжки дуже швидко розходяться в крамницях, бо читаються. І це вийшла гарна читанка, з новими текстами, але старими підходами. Мені казали: «Пані Ларисо, ви увійшли у хрестоматію, ви не задоволені?» У мене були суперечливі відчуття. Я раділа новим письменникам і не раділа старим методам. Знову взяли не повні твори, а скорочені удвічі, втричі, або уривки. Вийшов каталог письменників і їхніх творів. Нас там близько тридцяти. Але я готова поступитися місцем гарному творові і письменникові, аби навчити дітей читати не уривки, а повний твір і аналізувати не уривок чи заголовок, а повний твір.

«Єфременко, двійка»

Я завжди хотіла писати, мене до цього тягло ще в дитинстві. Але тоді мені сказали, що то «єрунда» і треба займатися корисними справами, наприклад, підмести хату, пилюку витерти. Якось я написала дитячий віршик про собаку і мені здавалося, що там є рима. Але коли його прочитала моя мама, вона мене розкритикувала, сказавши, що це не вірш, і мене це образило.

У школі я не любила писати твори, згадуючи критику. Але в інституті в смак написала оповідання і чекала, що ж скаже викладач. Та мені знову не пощастило, однак з іншої причини. Історія, насправді, була кумедна. Викладач дав завдання групі написати текст на основі крилатого вислову. І я написала дитяче оповідання про двох хлопчиків «Шило в мішку не сховаєш». Усі мої одногрупники написали наукові розвідки. Викладач зачитав їх і висловив жаль, що всі написали в науковому або публіцистичному стилі, аби один студент написав у художньому. Я сиджу і радію, що нарешті настав мій зірковий час. Нарешті мене похвалять, бо я одна використала художній стиль. Коли чую: «Єфременко (це моє дівоче прізвище), вам двійка.» У мене все похололо. Питаю, чому така оцінка. Викладач у відповідь: «Ви чому не здали роботу?». Як не здала? Я здавала! І стала по пам‘яті переказувати оповідання. Викладач бачить, що щось не те. Як з’ясувалося, лаборант десь загубив мою роботу … До письменницької діяльності я ішла довго.

У 90-их, у час кризи, я народила дочку. Тоді всі крамниці були порожніми, ні книжок, ні круп, ні цукру. А дитина хотіла казочку, і не народну, а життєву. Я й вигадувала і записувала їх. Але з того моменту, як я записала першу свою казку, і до моменту, коли вона вийшла, пройшло років 15 і зараз у мене 15 книг. Я хочу писати далі, але зараз увесь час трачу на те, що пишу правки до законопроектів.

Учителька колишньою не буває

Про що мої книжки? Я ж вчителька. А вчителька колишньою не буває, хоча я зараз не закріплена за жодною школою, у мене є свої авторські уроки, з якими запрошують у школи. Запрошують на різні зустрічі, на форуми, з чим я власне і приїхала до Чернівців. Школа – це моє рідне середовище, я там як риба у воді, мені там дуже добре, ми з дітьми обіймаємося, сміємося. У нас в Україні різні школи, навіть у одному місті вони різні – цей дух насамперед створюють директор і вчительський колектив, усе залежить від них.

Коли я працювала в школі, то розробляла тему «Ігрові моменти на уроках мови та літератури».У своїх книжках я теж граюся.Ховаю педагогіку і психологію в пригодницькі сюжети. Замотую їх, як цукерку, в цікаву обгортку. Я піднімаю різні теми в книжках. Милосердне ставлення до тварин і до людей, бережливе ставлення до природи, співжиття людей з інвалідністю у нашому світі, війна на сході… І все це заховано в динамічний пригодницький сюжет, часто у вигляді казки.

Учителі дякують за мої книжки, бо у них розкриваються виховні теми.

Наприклад, моя найсвіжіша книжка «Незламні мураші». Вона про війну, де в образі мурашок постають наші солдати, які захищають наш мурашник, нашу країну. Є книжка, яка ідеально лягає на тему «Інклюзивна освіта», бо ця книга про трьох друзів, їхні пригоди, вона весела і має родзинку, один із друзів у інвалідному візочку. Мої книжки виховні, педагогічні, їх купують і вчителі і батьки, діти пишуть схвальні відгуки, книги розходяться по школах, їх використовують для позакласного читання і для виховних годин, але грифу «Рекомендовано Міністерством освіти і науки» вони не мають, бо Міністерство ворогує зі мною. Я критикую міністерство за те, що нічого не роблять з вишами, які порушують закон і викладають предмети російською мовою, а МОН не карає порушників. Критикую за те, що МОН не захищає українську мову, а витісняє зі шкіл мовами меншин і підтримує мови меншин більше, ніж державну мову. Критикую, що пишуть для учнів антиукраїнські підручники. Відповідно, МОН не рекомендує дітям читати мої книжки не тому, що вони не підходять. Підходять, учителі хвалять. МОН не рекомендує, бо я для них подразник.

Нещодавно вирішила перечитати українську класику. До цього спонукав мій син, він зараз у дев’ятому класі, і читаючи українську літературу, обурюється, що в кожному тексті головними темами є або кріпацтво, або сльози, або гніт. І українці там весь час нещасні. Ми колись будемо щасливими?

Пам’ятаю, мене це теж у дитинстві обурювало. І з того часу нічого не змінилося. В програму спеціально підбирають такі українські твори, щоб усі були про село, побут українського села, закріпачення – від того й складається враження, що Україна, це така сільська, нещасна країна…

Що читаю я? Дуже  люблю творчість нашої Ліни Костенко, Ганни Чубач, люблю дитячих письменників – Дерманського, Андрусяка. Відкриваю зараз для себе дитячих та юнацьких зарубіжних письменників: Марію Паар, Барбару Космовську, Крістіну Нестліґер та багато інших.

 

Іванна Аннин

Фото Євгенії Калюжки

 

 

Залишити відгук

Залишити відгук