0
Про пам’ять націй, заховану у стінах будинку.
Тецкани, або румунською Teţcani, село в Молдові, за 1 кілометр від кордону з Румунією та 30 кілометрів від кордону з Україною. Серед 2700 тецканців приблизно 90% – українці. Тому тут по-особливому раді гостям з України та щиро діляться з ними тим, чим найбільше пишаються.
А пишаються у Тецканах Російським теоретичним ліцеєм, учні якого знають російську, українську та румунську; прямими, зручно спроектованими вулицями, які називають, як у США (перша вулиця, друга вулиця); а також будинком пані Жені і каса маре (рум. casa mare – велика хата) всередині нього.
Євгенія Данилова зустрічає нас на порозі й по-дружньому просить називати її Женею. За нею – майже сторічний будинок, в якому поєдналися українські й молдавські традиції, вишиті рушники та ткані скорци (килими) на стінах.
Вона проводить нас у каса маре – кімнату, де за молдавськими традиціями завжди приймають гостей. У каса маре проходять усі важливі події в житті мешканців будинку: сюди кличуть сватів, тут святкують усі празники, тут прощаються з покійником.
У традиційній молдавській каса маре є скорца (килим на стіні), налавники (ткані доріжки) на лавках та підлозі, а також софка – дерев’яне ліжко. Та, окрім цього, у каса маре пані Жені – українські вишиті рушники та серветки, подушки, ослони попід вікнами. Стіни тут розписані вручну вигадливими візерунками, які символізують достаток.
«Колись будинок був ще кращий. Його так розмальовували у 1954-1955 роках», – розповідає пані Женя, помічаючи наше захоплення.
Господиня запрошує нас влаштовуватися на ослоні та сідає поруч, складаючи перед собою порепані від часу руки. 27 жовтня вона святкуватиме 87 років. Та попри це жінка жвава й зацікавлена, з бажанням розповідає нам про себе.
Пані Женя працювала піонервожатою та бібліотекаркою, а її чоловік – учителем. Разом вони надбали велику родину, яка колись збиралася у їхній каса маре. Так само, як і родина її батька, коли пані Женя була ще маленькою.
«Храм (храмове свято – авт.) у Тецканах роблять на Трійцю. У мого тата були брати та сестра у Лопатнику і Коржеуці (села у Молдові – авт.). Раніше родина батька, мій брат та уся його сім’я збиралися на храм разом у Тецканах.
Збиралися і на Паску (Великдень – авт.). Хто одразу після церкви, а хто пізніше. Біля храму у нас були танці, цілий день там грала музика. Три села сюди приходили. Приводили знайомих, пригощали їх», – очі пані Жені світяться, коли вона згадує минулі зустрічі.
Та у каса маре збиралися не тільки на святкування, але й прощатися.
«Як вмер мій тато, його тіло залишалося тут три дні. Увесь цей час до нього приходили, було багато народу. Пам’ятаю, стільки людей з парасолями. Після того, як батько помер, кілька днів постійно падав дощ».
Поки ми говоримо, у будинок пані Жені заходить її родина – Родіка та її невістка з малям. Сьогодні у будинку ніхто не живе. Його теперішній власник – на заробітках у Франції. На зароблені кошти він будує новий будинок на цьому ж подвір’ї. За старим же будинком колись доглядала пані Женя. Віднедавна ним опікується Родіка.
Жінка – весела й балакуча, розповідає нам, що пані Женя – пряма спадкоємиця тут. Про двоюрідну тещу говорить з повагою, як і про всю її родину.
«Я прийшла в цей будинок сім років назад. Колись тут жила сестра моєї тещі. Її сім’я – дуже багаті і компанійські люди. Половина мешканців села були у них у кумах».
«Мої батьки мали 12 десятин поля. Тоді це дуже багато було», – усміхаючись, продовжує пані Женя.
«Вони уміли празникувати. Тьотя Катя любила гостей. У поливаний понеділок до неї завжди приходили «вливати». Як то – «вливати»? Я вам зараз розкажу.
На другий день Великодня хлопці з Тецканів брали чашку з водою та васильок – пахучу квітку – й ішли в будинки, де жили незаміжні. Там вони «вливали» дівчат – скроплювали їх квіткою. Потім за це молоді господині пригощали гостей наїдками та напоями.
А в будинках, де не було дівчат, гості «вливали» курочку.
У Тецкани ми переїхали у 1961 році, а до того жили в Коржеуці. Пам’ятаю, тоді тато казав на Великдень: «Їдемо до бабусі Ганни, «влиємо» квочки». У прабабусі Ганни не було дочок, вона мала синів. Батько кропив курочок, і починалося частування.
Сюди заносили ще столи, стелили траву, клали вітки. Моя дочка іноді каже: «Мамо, я пам’ятаю той запах бабусі – запах трави та квітів».
Пані Женя пригощає нас солодощами та власноруч приготованим напоєм з винограду. А потім частує тушкованими в олії яблуками. Фрукти домашні, адже навколо будинку – сад, наповнений стиглими плодами.
Дивлячись, як гості пригощаються, жінка, схвильована спогадами, задумано промовляє:
«Зараз тут празників вже не роблять. Та, може, власник будинку приїде сюди з Франції святкувати Новий рік. Якби не було, поки він там, ми доглянемо каса маре й весь будинок для нього».
Оксана Чорна
Фото Юлії Драган
