0
Поки українці їздять у відпустку за кордон, аби насолодитись оксамитовим сезоном, іноземці приїжджають в Україну, щоб побачити містичне та самотнє місце в Європі – Чорнобильську зону відчуження.
Ми поспілкувались з Лізою Тайвас – гідом однієї з компаній, які організовують тури в зону відчуження, щоб дізнатись деталі та особливості такої поїздки.
Довідка
Зона відчуження – заборонена для вільного доступу територія, що зазнала інтенсивного забруднення довгоживучими радіонуклідами внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Це північ Іванківського району Київської області, де розташовані безпосередньо електростанція, міста Чорнобиль та Прип’ять, північ Поліського району Київської області, а також частина Житомирської області аж до кордону з Білоруссю.
Виявляється, офіційно туди дозволено їздити з 2006 року. Зараз ви можете замовити одно- або дводенний тур у 30-кілометрову зону. Можливо також замовити і спецтур у форматі приватної поїздки.
Ліза Тайвас, киянка, працює гідом у Чорнобильській зоні відчуження два роки. Окрім цього, займається художньою графікою, тату-мистецтвом та малюванням. Самотужки вивчила англійську мову, яку використовує в роботі.
фото із соцмереж
Коли ти вперше поїхала в Чорнобильську зону? Які були враження?
Перший раз поїхала з британськими друзями від однієї компанії два роки тому. Все відбулося дуже спонтанно, в дуже короткі терміни. Ми взагалі не знали, що потрібно брати собою та як себе поводити. Мої друзі були єдиними іноземцями в автобусі, і переклад слів гіда, на жаль, чомусь не передбачався. Мені довелося самій перекладати. На той час моя англійська ще не була досконалою, однак ми одне одного розуміли. Вийшло так, що в кінці дня один із організаторів туру запропонував мені роботу. Поступово, після кількох поїздок, я почала вести екскурсії самостійно. Потім мене «кинули» на 5-денний тур для супроводу італійських фотографів. Це було взимку, було дуже складно, але це добре допомогло «втягнутися» і набратись досвіду в спілкуванні з людьми, а особливо з іноземцями.
Тобто тури проводять завжди, незалежно від сезону?
Так. Звичайно, в теплі пори року кількість охочих відвідати зону є більшою.
До слова, це не є саме «тури», тому що офіційно на території режимного об’єкту вони існувати не можуть. Правильно це називати «ознайомчими візитами», тобто ми їдемо ознайомлюватися з офіційною інформацією про ліквідацію наслідків аварії.
Там і досі залишились жити люди, так звані «самосели». Чи була у вас нагода поспілкуватися з ними? Які в них умови життя?
Їх, як і всіх інших, спочатку евакуювали. Надавали житло в інших містах і певну компенсацію. Після зими 1987 року вони нелегально почали повертатися до своїх домівок. Основні ресурси тогочасного Союзу виділяли на ліквідацію, та в держави були також й інші клопоти, тому ловити нелегальних самоселів не було можливості. Фізично змусити всіх людей виїхати вони не могли. На той момент кількість самоселів складала приблизно 1,5 тисячі людей, багато з них поверталися також і в дев’яності. Переважно то були люди похилого віку або ті, кому вже більше 45, тобто ті, хто не хотів починати життя «з нуля». Їм було простіше віддати ті будинки, які їм виділяли як компенсацію, в спадок дітям, а самим повернутися в рідні домівки.
Зараз ми часто навідуємося до них, особливо, коли приїжджаємо на 2–3 дні.
Які в них умови життя?
Їхні будинки електрифіковані, мінімальну допомогу вони мають, але раніше їм допомагали набагато більше, ніж зараз. Тоді до них приїжджала «автолавка», раніше їх возили на ярмарок до найближчого населеного пункту – Іванкова.
Зараз, до речі, весь колишній Чорнобильський район називається Іванківським районом через те, що він не заселений.
Коли ми до них їдемо, теж намагаємось якось їм допомагати, купуємо продукти або необхідні медикаменти. З багатьма з них є мобільний зв’язок. У Чорнобильській зоні відчуження також є спеціальна людина, яка займається допомогою самоселам, але зрозуміло, що одночасно самотужки всім не допоможеш.
Скільки там зараз людей?
142 людини.
Яким є діаметр зони безумовного відселення та чи проживають в ньому самосели?
Це 10 км від реактора, і в цій зоні ніхто не проживає. Вони живуть в 30-кілометровому периметрі зони відчуження. У якомусь селі може жити одна людина, в якомусь шістнадцять. Після їхньої смерті нащадки відповідно вже не мають права власності на їхні будинки – вони переходять державі і, зрозуміло, стають закинутими.
Наскільки безпечно їздити туди?
Наші маршрути безпечні і обов’язково перевірені дозиметричною службою. Наражати людей на небезпеку нікому не потрібно. Навіть якщо ми перебуваємо поряд із точками з підвищеним радіаційним фоном, то впродовж дуже короткого проміжку часу.
Візити в зону відчуження офіційно дозволені з 2006 року. Чи змінилися з того часу ваші маршрути?
Після перевірки додавалися нові об’єкти. Рівень радіаційного фону порівняно з дев’яностими роками дуже знизився. Відбувся напіврозпад деяких шкідливих ізотопів та зі зниженням їхньої активності зменшилася небезпека. Зрозуміло, що це все нікуди не подінеться, бо цей фон складається також з довгоживучих радіонуклідів. Ця територія для нас чистою вже ніколи не буде. Період напіврозпаду плутонію, наприклад, складає від 24 000 років.
Уже відбувся напіврозпад цезію та стронцію. Саме через це зараз рівень небезпеки є нижчим.
Чи були візити туди до 2006 року?
Так, але це були в основному офіційні особи, тобто науковці, іноді журналісти, яким держава надавала дозвіл відвідувати зону.
Чи можливо самотужки потрапити в зону відчуження?
Доволі часто трапляється, що люди приїжджають самі на КПП і дивуються, що їм забороняють проїзд.
Документи для візиту потрібно подавати наперед. Навіть якщо ви їдете на власній машині, в будь-якому разі до вас приставляють людину, котра знає місцевість і буде вас супроводжувати та нести відповідальність за ваше життя. Можна поїхати напряму від адміністрації зони відчуження, подаючи їм заявку через Інтернет, або від компаній, які користуються послугами адміністрації.
Які є правила щодо так званої «очистки» організму після візиту до зони відчуження?
Випити бокал вина – популярна теорія в народі. Себто алкоголь допомагає виводити з крові радіацію. І свого часу ліквідатори дуже часто застосовували цю теорію на практиці.
При високих дозах опромінення кровотворення може не відбуватись. І, кажуть, що для покращення кровотворення потрібно пити вино.
Що є найскладнішим у цій роботі?
Погодні умови, особливо взимку. Однак кожен сезон має свій певний шарм – взимку, наприклад, ти маєш змогу побачити дійсно недоторкану природу, кучугури білого снігу, тварин та безліч їхніх слідів.
Найкомфортнішим періодом особисто для мене є вересень-жовтень.
Чи досліджували ви з командою певні нові маршрути самостійно?
Справа в тому, що маршрути повинні затверджуватися державою. Зараз існує 10 офіційних напрямків – куди ми можемо поїхати. Немає такого, що в Прип’яті є тільки три вулиці, якими ми можемо ходити. Звичайно, люди хочуть побачити все, але від нас залежить саме безпека маршруту, оскільки більшість будівель є аварійними і певні ризики таки існують.
Персонально нам це все цікаво в плані нових знань, місць і т. д. Тому іноді ми досліджуємо деякі точки самостійно.
Ми знаходили багато різних цікавих речей на певних військових об’єктах, наприклад ЗГРЛС Дуга-1. Після аварії усю документацію звідти вивезли, і зараз ці дані лежать десь в московських архівах під грифом суворої секретності. На самому об’єкті ми знаходили багато шифрів, мап і фрагментів чогось, але, на жаль, у такому вигляді зрозуміти їхній зміст неможливо.
Багато іноземців приїжджає на екскурсії?
Приблизно 70 % відвідувачів – це іноземці, попит на англомовних гідів є великим. Насправді, мало хто знає, що такі поїздки взагалі існують.
У спекотну погоду є більший шанс отримати опромінення? Яка пора року є найбезпечнішою?
Безумовно, влітку є більший ризик через пил. Зима в цьому плані дещо безпечніша, тому що сніг відіграє роль протектора. Ризики потрапляння радіоактивних часточок на одяг чи тіло мінімальні.
Влітку можливо забруднити взуття, стаючи на якусь певну забруднену ділянку. Тому після екскурсії дорогою назад усі проходять дозиметричний контроль на спеціальному пристрої, який вимірює рівень радіації на поверхні тіла. Цей контроль є обов’язковим.
Нам відомо, що після аварії деякі території, зокрема і територія Рудого лісу, були покриті землею. Розкажи трішки про це.
У цього проекту дуже поетична назва «Подсебя» – дійсно, воно так і було.
Це робилося з метою захисту від майбутніх лісних пожеж і вітру, через який радіація могла б розповсюдитися. Тогочасна влада прийняла рішення закопати ті населені пункти, які були розміщені найближче до атомної станції, та території Рудого лісу. Село Копачі (дуже влучна, як на мене, назва) було повністю захоронене, тому що жилі будинки в селі були дерев’яними, що також становило великий ризик займання. Ці будинки руйнували ІМРами (інженерні машини розгородження, – ред), після чого викопували рів, і все, що залишалося від будинку, звалювали туди. Зараз все, що залишилося від села, – це невеликі горбики, на яких де-не-де стоять знаки радіаційного забруднення.
Рудий ліс – навколо самої станції, і після вибуху якраз і був фатально уражений. Забруднення відбувалося дуже неконтрольовано в тому плані, що все залежало від напрямку, швидкості вітру та опадів. Тому цей ліс також увійшов у проект захоронення – його повалили та захоронили щонайменше під метровим шаром ґрунту. Зараз це найнебезпечніша відкрита територія Чорнобильської зони відчуження. Це територія розміром 10 кв. км (у два рази більша за територію міста Прип’ять), маркована знаками радіаційної небезпеки, – ходити туди заборонено.
До слова, якраз на цій території вчені зафіксували у тварин і рослин певні зовнішні чи внутрішні мутації.
Офіційна назва цієї території – «пункт тимчасової локалізації радіоактивних відходів». Проте безпечніше, мабуть, буде їх там так і залишити, ніж переміщати кудись.
Зараз на місці Рудого лісу ростуть уже нові дерева, деякі з них висадили в ході експериментів, деякі виросли самі. Ззовні цей ліс нічим не відрізняється від усіх інших.
Дуже часто в Зоні щось фільмують. Чи доводилося тобі потрапляти на якісь зйомки?
Двічі у мене був такий досвід. Одного разу це був репортаж для одного з мексиканських телевізійних каналів. Іншого разу -італійські журналісти знімали там короткий документальний ролик про стан природи Чорнобильської зони. Це теж доволі цікавий досвід – побачити зсередини, як працюють іноземні ЗМІ.
А у тебе є знайомі сталкери?
Так, є знайомі. Деякі з них навіть працювали легально і тим часом водили людей в Зону не зовсім легально. Їх умовно можна поділити на дві категорії. Перша – це підлітки-вандали і мародери, а друга – люди, які бачать в цьому якусь романтику, порушуючи певні адміністративні закони.
Зустрічала багатьох, коли гуляли з туристами. Серед них були росіяни, білоруси та німці.
Розповім доволі смішну історію. Сталкери, відомо, роблять, що їм заманеться. Четверо з них стояли та їли яблука з дерева в Прип’яті. Навпроти них зупиняється автобус з туристами з Китаю, які починають їх фотографувати. В цей момент ця четвірка кидає яблука на землю, стає на «всі чотири» й тікає.
Емоцій багато вони забезпечили і собі, і туристам. Думаю, китайські соцмережі вирували після таких фото.
Чим Чорнобиль тебе особисто «зачепив»?
Багато факторів. На попередніх роботах на мене тиснули дуже жорсткі рамки та правила, мені було некомфортно працювати.
Тут уже зовсім інша справа. Завжди новий досвід – знайомство з цікавими людьми. Це можуть бути вчені, зірки. Ось, наприклад, нещодавно у нас був бас-гітарист гурту Placebo Стефан Олсдал. Наступного дня у них був концерт у Києві, на який я якраз і йшла. Це круто, і часом я задумуюсь, що моє життя вже не таке й нудне.
Не знаю, чи мені б було настільки приємно і цікаво вести екскурсії в іншому місці, тому що Чорнобиль для мене має свою особливу вагу, історію, яка відображає сукупність людських помилок.
Важко пояснити, чому це місце мені так подобається. Просто ти приїжджаєш один раз, потім ще три… і якось вже не можеш уявити, що більше не матимеш змоги тут побувати.
Що потрібно для того, щоб стати гідом в Чорнобильській зоні?
По-перше, бажання. По-друге, добре знати хоч якусь іноземну мову. Важливо також бути фізично готовим до складних погодних умов. Усе інше приходить і дається з часом. Чим більше ти там перебуваєш, тим більше дізнаєшся і згодом втягуєшся в ситуацію. Це все не так складно, як здається.
Яка твоя улюблена точка?
Загоризонтна радіолокаційна станція Дуга-1. Вона була створена для раннього виявлення запусків міжконтинентальних балістичних ракет. Це офіційна функція. Це був період Холодної війни, і цей об’єкт був секретним, тому інформація про справжню функцію Дуги не розголошувалася і досі є невідомою.
За неофіційними даними, основною метою було перехоплення радіочастот із Заходу, тобто прослуховування. Зараз там купа залишків від колишніх системних блоків, які знищили та вивезли до Москви. Важко сказати, чи отримаємо ми колись інформацію про те, що там було насправді.
Довідка.
Перші випробування радара Державною комісією були виконані в 1979 році. В ході випробувань здійснено виявлення стартів балістичних ракет і ракет-носіїв зі Східного ракетного полігону США, проведена перевірка адекватності моделей за результатами виявлення попутних пусків балістичних ракет і ракет-носіїв США, яка підтвердила правильність обраних модельних уявлень та технічних рішень. Унікальні здібності радара криються в новаторських ідеях конструкторів, які втілились у велетенських розмірах конструкцій щогл та приймаючих антен. Важко говорити про точні геометричні розміри ЗГРЛС. Дані загальнодоступних джерел суперечливі і, ймовірно, неточні. Так, висота щогли великої антени становить від 135 до 150 метрів, а довжина від 300 до 500. Другий радар трохи скромніший: близько 250 метрів у довжину і до 100 метрів у висоту. Тому при таких вражаючих уяву розмірах об’єкт видно майже з будь-якого місця Чорнобильської зони відчуження.
Починаючи з 1976 року, новий і потужний радіосигнал був виявлений у всьому світі і швидко був охрещений радіоаматорами-операторами як «дятел». Потужність передавачів, за деякими оцінками, досягала 10 МВт ЕІВП.
Як зараз ситуація з мародерами? Розкажи про якийсь гучний випадок
Найбільше їх було в період дев’яностих.
Колись у підвалі медсанчастини в Прип’яті лежала уніформа пожежників та лікарів, які були першими, хто працював у Зоні після вибуху. Зрозуміло, що форма була сильно забрудненою, спалювати її не можна, тому її всю помістили в підвал й зачинили.
На початку 2000-х років хтось виніс звідти шоломи пожежників, мабуть, для продажу. Рівень забруднення в тому підвалі досягає 10 рентген, тобто ті мародери, мабуть, потім таки пошкодували, що туди пішли. 700 рентген – це смертельна доза, тобто 70 годин перебування в тому підвалі вистачає для летального результату.
Норма на рік для людини це тільки 2 рентгени. Там ти отримуєш цю дозу за декілька хвилин, що в майбутньому, звичайно, може спровокувати різні хвороби.
Чи пропонують в 30-кілометровій зоні проводити якісь певні заходи та чи реально це взагалі?
Так, є багато ідей проводити там пейнтбол чи різноманітні квести. Але це все стосується людської безпеки, і я думаю, що таке взагалі не буде реальним.
Чому варто поїхати в Чорнобильську зону відчуження?
Їхати треба просто по тій причині, щоб зруйнувати абсурдні стереотипи. Люди не знають дуже багато потрібної інформації.
Це наша історія, і вона є надзвичайно цікавою.
Пропонуємо переглянути більше фото із Зони відчуження:
Юлія Драган
