«Королева автокросу». Чемпіонка Ірина Сікорська про біль та перемоги у спорті

15.08.2018 18:42

2 052

Інтерв’ю з чернівчанкою про автоспорт, тактику під час гонок та в житті, а також боротьбу з собою й суперниками.

Для інтерв’ю Ірина Сікорська запрошує нас у Чернівецьку обласну асоціацію «Техноспорт», що на Руській 226В. Це місце – поблизу міжнародного спортцентру «Суперкрос», біля якого розташовані гаражі чернівецьких автоспортсменів. Тут вони проводять майже весь час у перервах між змаганнями. Так само й Ірина, що з самого ранку вже лагодить Дівчинку – так вона лагідно називає своє авто.

48-річна чернівчанка з усмішкою зустрічає нас та одразу ж «знайомить» зі своєю ВАЗ-2108. Частина стіни гаража завішана численними кубками, грамотами й медалями Ірини. «Це лише половина», – каже гонщиця.

До нас заходить чоловік Ірини – Саша. Медведь, як його кличе дружина. У Саші на спині зліва – тату з головою ведмедя, в Ірини на тому ж місці зображення акули – символу гонщиці.

За 23 роки в автоспорті Ірина зібрала безліч нагород та ще більше історій. Тут, у невеликому гаражі біля траси міжнародного спортивного центру, вона ділиться з нами найяскравішими спогадами.

«У 22 роки у мене народився син. Коли мені виповнилося 25, я віддала його в дитячий садок і захотіла навчитися їздити на мотоциклі. Мені порадили прийти сюди, в асоціацію «Техноспорт» спортивно-технічного клубу «Буковина».

Іван Мельничук, який опікувався автоклубом, захотів зробити жіночу команду на ралі. Тому записав мене та подругу в автошколу. Так я отримала водійські права.

Потім гонщик Олег Скрипник віддав нам своє авто Volkswagen Derby. Цю машину ми довго лагодили, на ній тренувалися.

На Volkswagen Derby я виїхала на свої перші змагання. І перевернулася. Дуже сильно, так що ремені безпеки порвалися. Авто лежало колесами догори, а я стояла на даху машини. Не було страшно, відчула потужний приплив адреналіну. І тоді зрозуміла: це – моє, я хочу цього.

«Мені 48 років, і в автоспорті я вже 23 роки. Майже півжиття».

Люблю свою машину. Я її створюю. Я з нею живу. Двигун, коробка, кузов, ходова, кожна деталь, гаєчка – все зроблене руками. Машині дуже багато років. Кажуть, що навіть неспортивні авто стільки не живуть.

Я приходжу зранку і вітаюся з моєю Дівчинкою, йду – прощаюся. Це – живе створіння, яке мене любить і рятує. Це звучить нереально, але таке трапляється.

Наприклад, ми повертаємося з гонки в Феодосії, і я гублюся від інших. Тисну на газ, знаю шлях. Але тут двигун просто заглухає. Я виходжу, нервуюся, кричу на машину. Потім проходжу метрів сім, а там – прірва. Виявилось, що я переплутала дорогу і, якби не авто, вилетіла б у провалля.

Машина мене рятувала і в Кривому Розі. Тоді друг-гонщик дав мені свій карбюратор. Деталь не підходила, пружини відрізнялися, але ми його встановили. І от під час заїзду з 18 учасниками я усвідомлюю, що мені відірвало колесо. Просто прошу машину: «Дівчинко, будь ласка, доїдь до фінішу».

Я приїжджаю третя. Авто глухне просто за прапором. Я вибігаю з машини, радію, кричу. Інші спортсмени кажуть мені: «Іро, дивися: карбюратор відірвало, колеса немає. Це нереально, що ти фінішувала!»

Уболівальники підняли мою машину на руки зі мною і віднесли в парк гонщиків.

У 2009 році я «йшла на чемпіонство», мала хороші результати на всіх змаганнях. Тоді моїм головним суперником був Сергій з Донецька. Я почергово вигравала та програвала заїзди з ним. Гонка у Чернівцях мала визначити, хто стане чемпіоном.

Просто на фініші я потрапила в аварію. У мене виявили перелом двох шийних хребців, гомілок, численні порізи, забої. Півтора місяця я залишалася в інвалідному візку.

Але на третій тиждень після аварії байкери викрали мене з лікарні, у візку. Вони привезли мене на байкер-шоу. Досі відчуваю мурашки тілом, коли згадую, як гонщики ставали на коліна та цілували мені руки за те, що залишилася живою.

Багато людей мене підтримували ще тоді: тренер Михайло Ротар, спортсмен Михайло Ротар молодший, механік Віталій Костенюк. Але людина, яка відкрила для мене автоспорт, – чернівецький багіст Володимир Липовий. Він першим у нашому місті вирішив займатися автоспортом.

Коли я тільки починала, Володимир не визнавав жінок у спорті, ігнорував мене. Я мовчала і чекала, хоча у мене теж складний характер. Потім Володимир почав допомагати: возив на гонки, тренував.

Після аварії у 2009 році він прийшов до мене в лікарню просити вибачення. Я ж сказала: «Ти мені дав у житті те, чого багато хто прагне».

«Я живу автоспортом. Ми плачемо, сміємося, боремося. Одна гонка – це так багато історій, спілкування, емоцій. А скільки у мене було гонок за 23 роки!»

Наступні два роки після аварії я не відчувала страху. В червні сталася аварія, а в лютому я вже брала участь у наступних змаганнях.

На третій рік почала дуже боятися висоти та швидкості. Я готувалася до змагання, ремонтувала авто, хотіла, чекала гонки, але боялася їхати. Впродовж декількох років я себе переборювала, щоб виїхати на трасу.

Це закінчилося два роки тому, коли ми поїхали на всеукраїнські змагання в Світловодськ. Раптом страх швидкості та висоти просто зник. Тоді, пам’ятаю, знайомі гонщики казали: «Наша Іра повернулася!».

Прагну довести друзям, на що здатна. Хоч я їм й так постійно це доводжу. У Феодосії змагалася з чемпіоном з Одеси, який весь заїзд штовхав мою машину.

Я підійшла до одесита після заїзду і попередила про це. Але потім він ударив моє авто в закритому повороті, де ніхто не бачив. Тоді кожне з восьми кіл другого заїзду я штовхала машину одесита. Коли він викинув мене з траси, то розбив коробку, і мій автомобіль став неконкурентним. Та я на одній передачі їхала, щоб тільки провчити спортсмена.

У третьому заїзді просто зі старту в мого авто колеса були вивернуті на одесита. Я викинула його машину з траси та завершила заїзд.

«Автокрос – це класичний контактний вид боротьби. Спортсмени мають грати красиво та коректно».

Це не перша і не остання моя гонка. Я програла, але довела, що боротися треба за правилами.

Пригадую також гонку в Харкові. Там на старті – високий підйом. Я подивилася, як інші стартують. Тоді, під час свого заїзду, зробила вигляд, що не можу передачу включити. Всі стартували, потім я між ними проскочила.

Надзвичайно важливою є тактика. Коли я стаю на старті, думаю, за ким стати. Старт вирішує гонку.

Якось на змаганнях під час заїзду в мене дуже перегрілася машина. І щоб остудити її, я проїхала зайве коло. Під час гонки ти не дивишся на глядачів. Тоді ж я їхала повільно, бачила емоції людей, їхню підтримку, як вони кидають квіти на трасу. Це дуже надихає.

На одних змаганнях у Молдові мені не вистачало однієї деталі до авто. Я хвилювалася, пробувала щось робити. Тоді просто вставила звичайний цвях на місце деталі. Я виграла гонку. на нагородженні мені вручили фото, зроблене під час підготовки до змагань. «Я все одно переможу. Мрії збуваються».

Позаминулого року ми готувалися до змагань у Молдові. Перед самою гонкою я сильно вдарилася ногою. Мій больовий поріг дуже високий, вдень я майже цього не відчувала. Від болю ідуть сльози, прошу Сашу відвезти мене до лікаря.

У лікарні на Фастівській сказали, що у мене два зламаних пальці, а між ними тріщина. У голові тоді була єдина думка: як я поїду на гонку? В гіпсі я їхала в Молдову, і митник не міг зрозуміти: «А де ж гонщик?».

Мені допомогли хлопці-футболісти, які дали знеболюючі спреї. Ми знімали гіпс, клали ногу в холодну воду, знеболювали, швидко взували – і так всю гонку. Я таки потрапила в фінал. Сил не було, але перемогла. Вийшла з машини та одразу знепритомніла.

Я вважаю себе простою людиною, рада спілкуванню з усіма. Я різностороння, люблю все, де є рух. Нещодавно дивилася по телевізору, як 65-річна бабуся говорила: «А я навчуся їздити на квадроциклі та ганятиму». І подумала: я теж хочу!

Також я дуже люблю коней і хочу спробувати кінний спорт.

Дрег-рейсинг, ралі, мотокрос, гірські гонки… Я все пробувала, мені все сподобалося.

Саша – мій чоловік. Коли я прийшла в клуб, мені було 25 років, а йому 13. Він до мене залицявся ще тоді. Був моїм першим механіком. Роки минали, життя складалося по-різному. Але вже майже 5 років ми разом.

В Україні є декілька шкіл пілотів, але у Чернівцях немає жодної. В асоціації «Техноспорт» СТК «Буковина» дітки можуть займатися. Та для навчання у нас єдина Audi.

З машиною дуже багато роботи. Це величезний механізм. Мені хлопці подарували кермо. Тільки окуляри коштують 100 євро. У мене звичайна дорожня резина, не кросова, не спортивна.

Щоб стати на старт у Чернівцях, потрібно приблизно шість тисяч гривень. Ліцензія коштує 1500 гривень, членська картка – 200 гривень, а ще потрібно страхування, бензин. Якщо їхати в інше місто або й країну, вартість участі в змаганнях зростає ще більше.

Через тиждень наступні змагання, проте я відчуваю тільки глибокий спокій. Бо машина після попередньої гонки дуже побита, і ми не встигнемо поремонтувати її так, як необхідно.

Для цього потрібні гроші. Я розумію, що автоспорт – це хобі. А є, наприклад, хворі діти, яким гроші по-справжньому необхідні вже зараз.

У Чернівцях проходять європейські, світові змагання, крос і автокрос. Учасникам, які приїжджають до нас, ніколи не відмовляємо у допомозі. Також приходять чернівчани з дітьми: потрібно полагодити велосипед, зварити санчата. Може, якось зараховується нам, і тому так підтримують під час змагань, – усміхається Ірина.

Багато спортсменів, друзів допомагають мені: «Іра, даємо тобі шини для авто, тільки б ти виїхала на гонку». Нещодавно хлопці з Садгори, які знали, що в мене розбита кермова рейка, зібрали нову і просто подарували.

Дуже підтримують батьки та вболівальники. Медведь, мій чоловік, терпить мене кожної гонки, коли я переживаю та нервую. Наприклад, вибігаю я на гонку, дивлюся: траса суха. Прошу Медведя: «Швидко міняємо шини!». Чоловік каже: «Не треба поки». – «Треба міняти, хочу вже!»

«Гонка – щось дуже велике. У мене є суперники, які мене бояться. Я в цій темі, я катаюся, лагоджу авто, і мені це подобається. Я сама собі заздрю».

Колись мене хлопці називали принцесою автокросу. Тепер, після стількох років, я жартую, що стала королевою гонок.

Сподіваюся, не розчаровуватиму своїх уболівальників. Іноді дуже важко їхати, бо відчуваєш відповідальність перед усіма, хто допомагає та підтримує.

«Мої улюблені тварини – собаки та коні. А ще люблю акул. Маю амулет – зуб акули. Це подарунок батька, який я ношу на шиї. Гонщики мене так і кличуть: акула».