0
Про літературну працю, український Ренесанс, життєві зміни та море натхнення в маленькому місті, а також, чому Чернівці не гірші за Нью-Йорк, говоримо із Кейтлін Гарсіа.
*English version/Англійська версія
Кейтлін Гарсіа – головна редакторка літературного журналу Apofenie, письменниця, викладачка французької та англійської мов. Народилась і жила в Нью-Йорку, є кандидатом наук у New York University. Зараз працює над докторською дисертацією на тему: «Наукова фантастика Франції 19-го століття».
Володіє російською та французькою, вчить українську. Торік Кейтлін відвідувала Чернівці протягом трьох тижнів як волонтерка програми GoCamp, навчаючи англійської дітей однієї з чернівецьких шкіл. Після того Кейтлін прагне стати справжньою чернівчанкою та залишитись жити в Україні.
Знайомство з Україною
Яким було твоє перше враження від України?
Українці – дуже дружні, вони люблять ділитися своєю культурою та історією з іншими. Звичайно, в кожній країні є проблеми. Дуже часто мені кажуть: «Тобі, мабуть, не подобаються наші дороги чи автобуси». А от в Америці, наприклад, система залізниць є дуже незручною: застарілі сполучення, дорогі квитки, ще й потяги завжди затримують. Коли я подорожую за кордон, то завжди намагаюся думати аналітично і не казати «це погано» чи «це добре». Важливіше для мене зрозуміти та почати цінувати те, що є іншим.
Про наших людей за кордоном ми знаємо багато. Скажи, як це – бути іноземкою в Україні?
Мій досвід дещо інший, тому що я розмовляю російською та вивчаю українську впродовж трьох місяців. У Чернівцях небагато людей, які говорять англійською, тому я іноді дивуюся, як усі ці волонтери, яких я бачу в місті, перебувають тут, не розмовляючи ні російською, ні українською. Зовсім. Я їм щиро не заздрю. Думаю, це було б величезним випробуванням тут, якби я говорила лише англійською. Мені пощастило, бо у мене тут багато друзів, які допомагали мені.
Скільки часу іноземець може перебувати в Україні без візи?
Дев’яносто днів у період ста вісімдесяти днів.
Як щодо пошуку роботи тут?
Це також величезне випробування. Проблема в тому, що українські роботодавці за законом зобов’язані платити іноземцям дуже високу зарплату – набагато вищу, ніж середньостатистична платня українського громадянина. Дуже прикро, що іноземцям невигідно приїжджати працювати в Україну, якщо це не робота десь у Києві для міжнародної організації, яка може собі дозволити виплачувати такі кошти.
Розкажи про свій досвід подорожей. Чи люблять американці відвідувати іншу півкулю?
Для свого наукового дослідження я часто відвідувала Францію. Була у Чехії багато разів, там живе моя найкраща подруга, і чеська культура та історія мені дуже цікаві. Зараз я зацікавлена досліджувати Україну, найоб’ємнішу країну Європи.
Життя за кордоном сьогодні є дуже важливим для американців. Це робить їх відкритішими та допомагає зрозуміти, що відбувається в світі поза Америкою. Пригадую, тут хтось запитав мене, що американці думають про Саакашвілі. І я сказала: «Ніхто не знає, хто це. Багато американців навіть не знають своїх сенаторів». Тому я вважаю необхідним бачити життя поза межами ваших кордонів.
Також американці часто не вмотивовані вчити іноземні мови, що також є великою проблемою.
Але ж іспанська та французька там популярні?
Я б не сказала, що вони популярні серед американців. Сьогодні іспанська – це радше необхідність, тому що в США з’являється все більше і більше іммігрантів з країн Латинської Америки. Наша система освіти, на жаль, не заохочує дітей до вивчення іноземних мов і культур.
Коли я була в школі, ми вчили іноземну лише два роки – по одній годині на тиждень. Ти ніколи не вивчиш французьку чи будь-яку іншу мову в такий спосіб.
На що тут живуть волонтери? Розкажи про свій досвід.
Якщо ти займаєшся волонтерством, як для GoGlobal, наприклад, – ти не їдеш заробляти гроші. Багато українців не розуміли, чому іноземці приїжджають в Україну працювати вчителями англійської задарма. Особисто мене зацікавила ваша країна та культура.
Ти вже бачила інші міста України. Чому вирішила залишитись у Чернівцях?
Я ще не знайшла влучних слів, щоб пояснити це. Не знаю, чи хочу і чи є взагалі потреба.
Є щось, що кличе мене назад, сюди, до Чернівців, є щось магічне у цьому місті. Одного дня, гуляючи, я подумала про Пауля Целана, про Чернівці і той період. Це місто дихає історією та дарує море натхнення. Коли я слухаю вашу мову, іноді вона звучить як пісня. Це так красиво! Моя любов до цього міста складається із дуже багатьох дрібних моментів.
Що ти думаєш про українську культуру? Вона сильно відрізняється від американської?
Ваша культура інша. Особливо, коли ти приїжджаєш з такого великого міста, як Нью-Йорк. Люди дивуються моєму рішенню покинути «Велике Яблуко». Думають, що всі прагнуть там жити. Друзі з великих українських міст переконували мене, що мені буде нудно в Чернівцях. Та я не нудьгую. Зовсім.
У Нью-Йорку я завжди приходжу на 15 хвилин раніше запланованих зустрічей. Американці, а особливо нью-йоркці, не знають, як це – взяти перерву від роботи та насолоджуватись життям. Усі вони завжди виснажені і переймаються часом. Іноді тобі потрібно скласти план на два тижні наперед, просто щоб сходити на каву. А у Чернівцях люди живуть кожним днем. Тут час іде повільніше. Коли свій час можна використати для себе, це краще для душі. Так, можливо, ти запізнишся на зустріч на 5 хвилин, але це не буде катастрофою.
Як часто американці запитують тебе про Україну?
Постійно! Більшість американців нічого не знають про Україну. Дехто із них лише знає, що тут війна. Вони бояться сюди приїжджати. Я показувала своїм друзям і колегам фото Чернівців та інших міст України. Вони були шоковані – не очікували такого побачити. Американці із Заходу мають стереотипне уявлення про Україну як про сіру, індустріальну, пострадянську країну.
Ти сумуєш за Нью-Йорком?
Не надто. Спочатку я думала, що сумую за американськими матеріальними комфортами на кшталт великих чашок кави зі «Старбаксу». Але я переключилася досить швидко. Проте іноді я таки сумую за шаленством Нью-Йорка.
А кава тут, до речі, вдесятеро краща, ніж у Америці!
Творити означає жити
Ти б назвала себе креативною людиною?
Думаю, що так. Креативність проявляється у любові до людей. Для мене сидіти в кафе і спостерігати за перехожими – думати про їхнє життя, про те, звідки вони, кого кохають, чого бояться, – це завжди якась знайдена історія. Простіше кажучи, для мене бути креативною – це бути чуйною.
Література – твоя пристрасть. Чи пишеш ти щось сама? Що, окрім літератури, ти ще любиш?
Декілька років свого життя я повністю присвятила літературі, зокрема через мої дослідження. Окрім цього, шість місяців тому я започаткувала літературний журнал. Це великий об’єм роботи – пошук авторів, які не публікувались раніше англійською чи зовсім невідомі.
Я пишу. Але свої роботи поки не публікую.
Мені все цікаво. Коли я працювала вчителькою англійської в Нью-Йорку, моїми учнями були міжнародні дипломати, зірки, моделі. Потрібно було навчитися підтримувати розмову з людьми, з якими в мене було мало спільного. Тому зараз мене постійно тягне віднаходити для себе щось нове.
Як з’явилася ідея журналу Apofenie?
Упродовж багатьох років це була наша з подругою спільна мрія. Я відчула себе досить відстороненою від літератури, незважаючи на те, що моя кандидатська базувалась на цьому. Тоді від мене вимагалось читати лише ті книги, які пов’язані безпосередньо з моїми дослідженнями.
Якось я запитала у своїх професорів, що цікавого вони прочитали за літо. Вони відповіли, що вже давно не читають для задоволення. Я ніколи не буду такою. Тому я створила Apofenie.
Чому саме Apofenie?
Apofenie – це чеське написання слова apophenia (англ.) – схильність сприймати зв’язки та значення між непов’язаними речами. Це питання влади, намагання знайти сили у зв’язках, які ми будуємо, – це універсальний людський досвід. У кожному виданні ми намагаємося показати широке різноманіття талановитих людей, «нетрадиційних» письменників.
Як ви розпочали роботу над журналом?
У першому випуску ми публікували друзів та знайомих. Однією з них була кримчанка. Вона була на Майдані і за професією є адвокатом з прав людини. Вона написала есе для нас про ці події. Цей матеріал є дуже емоційним і справді добре написаним, попри те, що вона не письменниця.
Тому в нашому журналі ми прагнемо показати, що будь-хто може бути креативною людиною і кожен може знайти спосіб виразити себе.
Кого з чернівецьких письменників ви публікували?
У другому виданні журналу, присвяченому Україні, ми опублікували дві літературні колонки від Олександра Бойченка, поезію Христі Венгринюк, Андрія Тужикова та коротку історію від Максима Дупешка.
Література інтернаціональна
Чому українська література не така популярна в Америці?
Американці не дуже часто читають переклади. Я дуже сподіваюсь, що це зміниться. Зараз твори Сергія Жадана вже починають виходити англійською: цьогоріч з’явилася «Месопотамія», а наступного року вийде переклад «Інтернату».
Згадуючи радянський період, дуже сумно думати про втрачених письменників, яких репресували, – стільки талантів було втрачено. Але зараз, у час, коли Україна відроджується, рухаючись до кращого майбутнього, однією із найсильніших її рис, на мою думку, є література. Даний час в Україні можна назвати літературним Ренесансом.
Опиши особливості сучасної української літератури. Вона сильно відрізняється від американської?
Коли я публікую іноземних авторів у перекладі, однією з основних моїх цілей є демістифікація цього поняття «інакшості». Література є універсальною, і те, що автори можуть бути з інших країн, не повинно заважати нам насолоджуватися їхніми творами.
Які у тебе плани як у головного редактора літературного журналу?
Зараз ми плануємо декілька літературних подій тут, у Чернівцях. Окрім цього, ми вклали гроші у друковану версію другого номеру, присвяченого українській літературі, який вийде до кінця року. Мені дуже зручно жити в Україні, тому що ми публікуємо багатьох письменників з Європи. Вести справи з Америки мені було б дуже складно.
Прийняте рішення
Торік ти приїхала сюди як волонтерка. Цього разу ти тут як…?
Як майбутня громадянка України.
Опиши українців трьома словами
Теплі, стійкі, захопливі. Вони надихають мене.
Чому вони тебе надихають?
Я знаю і бачу, що у вашій країні є проблеми, деяких людей це дуже розчаровує. Але молодь тут справді хоче зробити країну кращою, і це мене дуже надихає.
Ти у Чернівцях вчетверте. Як ти почуваєшся тут зараз?
Я вже краще знаю місто. Якщо ти плануєш жити в країні, повинен знати мову й мати щось спільне з жителями того міста, де ти живеш, долучитися до громади. Я не хочу бути американкою, яка живе в Чернівцях впродовж тривалого часу і не знає української, – це пихато і погано. Я сподіваюся, що зможу зробити свій внесок у громаду і стати справжньою чернівчанкою.
Юлія Драган
