0
Чернівецька дизайнерка дає друге життя автентичним речам з елементами української вишивки.
Орнаменти вишивки на будівельній сітці, інкрустація бісером по пластиліну – так із підручних матеріалів з елементами української вишивки виготовляють предмети побуту чернівецькі школярі. У такий спосіб дітям, для яких ще складно вишивати важкі візерунки та виконувати серйозні роботи, прищеплює любов до української вишивки та культури керівник студії «Технічний дизайн», що функціонує при міському палаці дітей та юнацтва, відома чернівецька дизайнерка Світлана Крачило.
Чому дефіле чиновників у національному костюмі на День вишиванки – це не підтримка традицій та культури, а пострадянська показуха, або як реально проявити свою повагу до події та сприяти розвитку культури, говоримо зі Світланою Крачило.
Чому вишивка
Один з напрямків моєї роботи це осучаснення старих вишитих речей та національних костюмів.
Чому вишивка? Бо це елемент української національної культури. Я захоплююся не стільки вишивкою, як безпосередньо українською культурою. А це знакова річ для українців, вишиванка, вишивка, знаковість і символіка. Це річ, що одна з перших характеризує і символізує українську культуру.
Чому автентичні речі не мають лежати в скрині
Осучаснення автентичної речі може бути спірним питанням. Є багато людей, які проти того, аби щось робити з такими речами. Я проти знищення сакральних речей та тих, які мають мистецьку цінність. Це взірець того, що напрацювала нація упродовж століть в національному костюмі. Вони мають цілісно передаватися з покоління в покоління.
Але якщо це не є мистецький взірець, а вишиванка-буденка, яка немає шансу бути одягнутим, але дати їм друге життя в повсякденному носіння можливо. А ще якщо є речі пошкоджені, вони лежать у скринях, бо мають нецікаву об’ємну форму. Тому рішення щодо модернізації я приймаю конкретно щодо кожної речі.
Старі рушники, сорочки отримують нове життя, коли ми їх одягаємо на дітей чи дорослих. Вважаю, що речі мають носитися. І коли старі речі осучаснюю, культура народної вишивки, народного мистецтва “йде” в люди, вона не лежить у скрині. Таку річ (дивіться на фото нижче) одягає маленька українка, яка уже виховується любити свою культуру.
Звідки ці речі
Знаходжу ці речі часом у несподіваних місцях: у друзів, однокласників, через Інтернет. Є люди, які знають, що працюю у цьому напрямку і приносять.
Мою останню колекцію, а це перевтілена автентична сорочка центральноукраїнська, одягають як відомі у місті особистості, так і менш відомі широкому загалу жінки.
Що це дає? Людина через свій зовнішній образ показує світу, яка вона, як ставиться до тих чи інших речей. Показує свою приналежність до української культури повсякчас, а не тільки на День вишиванки одноразово. Така одноразова традиція має право на існування, це добре, особливо коли організатори надають глибинного змісту, наповненню цього свята. Зокрема, якщо відбувається підтримка вишивальниць, майстрів, художників у цій сфері, тоді це дійсно жива традиція. Одноразове дефіле це – показуха.
«Подобається позиціонувати себе світу українкою»
Так, я маю у своїй колекції і одягаю у повсякденному житті автентичні осучаснені речі з елементами вишивки. Подобаються такі речі, подобається себе позиціонувати світу українкою. Але і люблю це робити й у сучасній формі, не в автентичній. Я поважаю традицію, досить добре знаю її, поважаю цінність збереження цього компонента. Але для того, щоб традиція жила, продовжувалася, щоб молодь носила такі речі, вони мають бути сучасними та зручними. Змінюється час, люди, спосіб життя, відповідно до цих чинників має змінюватися одяг.
До речі, елементи української вишивки на моделях світових показів говорять про те, що цей елемент культури є дуже виразним і запам’ятовується. Художник, людина, яка реагує на прояви культури інших народів і хоче зробити в цьому напрямку щось своє. Це нормально, природно, наша культура є багата, виразна, має своє обличчя, і це бачать представники інших культур.
Чому не варто примушувати одягати вишиванку
Чи українська вишивка не загубиться, чи молодь буде її пам’ятати? Усе залежить від більш серйозних процесів у суспільстві, наскільки молодь буде цінувати свою приналежність до нації і хотіти це показати не тільки на День вишиванки. І наскільки це буде адаптована вишиванка під той спосіб життя, який веде молодь. Я вважаю, що це реальні задачі, які можна виконати, але небагато хто може з цим впоратися, мало хто приділяє цьому увагу.
Хоча є напрямки, наприклад, друк вишивки на футболках. Такий формат теж має право на існування.
Змушувати молодь одягати вишиванку чи любити її? Насправді любов до своєї культури народжується у родині, у вихованні в навчальних закладах тощо. Це має бути як потреба пити, жити, дихати. Якщо її немає, то нема сенсу примушувати.
Нині є гарні зразки машинної вишивки. Зараз змінився темп життя, а машина спрощує цей процес. Так все більше людей може носити вишиванку, придбавши її за адекватною ціною.
Майстри ставляться до цього болісно, бо це є засіб декорування, який може конкурувати з ручною вишивкою. Але родинна річ, яку вишивала бабуся чи мама, несе певну енергетику, захист, така річ є справжнім скарбом.
Чи є мода на вишиванки
Мода – це тимчасове явище, і цей бум переходить у стадію, коли це буде потребою, а не модою. Ми спостерігали бум, коли одягали всі і будь-що. Це різний одяг з елементами вишивки, така собі китайська „штамповка”. Можна застосувати підхід через гротеск з гумором.
Але це проблема набагато глибша, естетичного виховання. Бо, наприклад, образотворче мистецтво в освітньому процесі, на жаль, на останніх позиціях і це впливає на загальну культуру, коли дитина виходить зі школи. Вона виходить з багажем математичним, фізичним, економічним, яким завгодно, але естетичний, культурний багаж, яким вона буде користуватися все життя, відсутній.
Вважаю, що людина з підліткового віку може бути повноцінними громадянином, тобто може продукувати щось у світ. А у нас відношення до такого віку людей, як до дітей.
Вищі і середні заклади можуть щось продукувати від себе у суспільство, в оточуюче середовище і змінювати його. Європа показує, що це можливо, але в нас реальні практичні роботи які можуть бути втілені в життя, зводяться до дублювання студентів паперів один в одного.
Чому одноразове дефіле у вишиванці не є підтримкою культури та традиції
Культура це – така сфера і діяльність, яка потребує щоденної праці, підтримки з боку держави. Скажімо, у Румунії майстрам народного мистецтва влада виділяє місце торгівлі в центрі міста та забезпечує матеріалами. Там вони щодня можуть працювати, продавати свої роботи і представляти культуру Румунії туристам. Це приклад реальної підтримки. У нас це зазвичай зводиться до одноразового дефіле у вишиванці, фото з народним колективом чи ансамблем тощо. Підтримка культури та традиції має бути щоденною у діях, які розвивають цю сферу. Можна поважати людей та подію інакше, щоденно і реальними справами.
І про культурне виховання зі шкільної парти
Шкільні підручники не розвивають творчість та художній смак дитини. Це безглузде копіювання, яке не розвиває творчість, не вчить малювати тощо.
Коли маленьку людину навчать цінувати красу, тоді у нас буде красивіше і естетичніше довкола. Наприклад, у Японії є уроки «любування», скажімо, коли зацвітає сакура, школярі йдуть милуватися красою і тут вони вчаться берегти та примножувати красу.
Вважаю, що культура це – перша позиція у розвитку суспільства, нації, держави. Наскільки високий буде рівень культури в суспільстві, настільки ми будемо розвинутими. Менше буде менше негативних процесів у сфері економіки, політики тощо. Бо культура це – не тільки танець і пісня, це набагато ширше поняття.
Ольга Максимюк
Фото: Марія Ємельянова
