0
У березні цього року ФСК «Буковина», що зараз переживає не найкращі часи, привернув увагу усієї футбольної України.
Чернівецький клуб підписав 21-річного Андрія Гусіна-молодшого – сина легендарного українського футболіста, котрий зробив собі ім’я у київському «Динамо» та збірній України. Ще більший інтерес до персони молодого гравця у громадськості викликав той факт, що родина Гусіних має буковинське коріння. У заключній частині сезону Андрій став одним з лідерів чернівецької команди, високий рівень його гри відзначають як експерти, так і вболівальники. В інтерв’ю «Шпальті» молодий футболіст розповів про життя в Чернівцях, про батька як приклад для наслідування та про причини попередніх футбольних невдач.
«У «Буковини» є стадіон, є де тренуватись, а для нинішніх футбольних реалій це вже добре»
– Андрію, ви вже два місяці цементуєте оборону «Буковини». Що можете сказати про цей період вашої футбольної кар’єри?
– Поки все добре складається. Програли тільки в одній грі, хоча і в ній могли не програвати, але нам трохи не пощастило (ред. розмова відбулась до поразки від «Агробізнесу» із рахунком 0:5). Та з іншого боку, у всіх матчах були важкі заключні хвилини. Велике навантаження йшло на оборону, адже ми поки не надто добре контролюємо гру, тому коли забиваємо гол, нам потім важко тримати хід матчу в своїх руках. Загалом у Другій лізі багато боротьби, це забирає багато сил.
– Порівнюючи з більш іменитими клубами, у складі яких ви перебували, які умови та особливості тренувального процесу в «Буковині?»
– Тренувальні поля, хто б що не говорив, непогані, з партнерами і тренерами хороші стосунки. Щодо виплати зарплатні, то великих затримок немає. Як для Другої ліги, стадіон, інфраструктура нормальні, адже нам є де тренуватись, у деяких командах набагато гірші умови. Зрозуміло, це не «Динамо», не «Дніпро», але умови нормальні. Тренувальний процес в «Буковині» трохи відрізняється від того, що був у Києві та Дніпрі. Тут довші тренування, на яких багато уваги приділяється ігровим моделям, таким як вихід з оборони в атаку. В матчах стараємось починати атаки від воротаря, який пасує мені або іншому центральному захиснику Володимиру Найко, а ми вже спрямовуємо м’яч центральному півзахиснику чи фланговому захиснику.
– Чи відповідає вашим амбіціям рівень Другої ліги?
– Я радий, що перебуваю тут, що опинився в цій команді, зіграв у кожній з ігор, радий бути тут, а як буде далі – подивимось. Я підписав контракт з «Буковиною» до літа 2019 року. Але в нинішньому українському футболі може трапитись все що завгодно, тому побачимо, як все буде після закінчення чемпіонату. Хоча турнірних завдань в цьому сезоні вже немає, але ми повинні в кожній грі набирати максимум очок. Адже коли «Буковина» востаннє виходила до Першої ліги, то зробила це з четвертого місця, тобто все ще може змінитися.
– У 2018 році «Буковина» всі домашні матчі виграла. Наскільки відчувається підтримка чернівецьких вболівальників?
– Я дуже радий, що на домашні ігри приходять багато глядачів – їх було більше, ніж на виїзних матчах в інших містах. На трибунах нашого стадіону були присутні дві-три тисячі людей, не на всіх матчах Прем’єр-ліги така відвідуваність. Ми відчуваємо їхню підтримку, мені подобається атмосфера на стадіоні.
«Центральна частина Чернівців нагадує європейське місто, чого не скажеш про дороги»
– Після життя у Києві та Дніпрі, яке враження у вас склалось про Чернівці?
– Чернівці мені дуже подобаються. У цьому місті приємно просто ходити вулицями, навіть авто в принципі непотрібне. На тренування я їжджу маршруткою чи таксі, а з тренування майже завжди іду пішки. Можемо з хлопцями по дорозі зайти десь поїсти. Часто проводимо разом час, це об’єднує колектив. Після перемог святкуємо їх, такі моменти позитивно впливають на гру.
– Чи легко вдалось адаптуватися до життя у Чернівцях?
– Проживаю зараз у родичів у самому центрі міста, неподалік кінотеатру «Чернівці». Центральна частина міста дуже подобається, нагадує якесь європейське місто. Не можу сказати, що знаю за назвами чернівецькі вулиці, але всі місця, які мені потрібні, легко можу знайти. Відстані невеликі, в цьому плані – це не Київ і дуже зручно, коли місто компактне. Навіть, коли в дитинстві приїжджав в Чернівці, мені тут дуже подобалось. У дечому мені тут комфортніше, ніж у Києві. У Чернівцях інша атмосфера, спокійніша, у столиці більше суєти.
– Чи вистачає заробітку гравця команди Другої ліги на комфортне життя та на цікаве дозвілля?
– Крім зарплати в «Буковині» нам виплачують премії за перемоги. Тому, якщо виграти більшість ігор за місяць, то в Чернівцях можна нормально жити за ці гроші. У Чернівцях є де провести час. Тут навіть просто приємно гуляти містом. Моє улюблене місце в Чернівцях – вулиця Ольги Кобилянської. Водночас якісь явні мінуси міста не можу одразу пригадати. Хіба що дороги не в дуже хорошому стані, але я на авто не їжджу, тож мене це не так сильно і торкається. Взагалі стараюсь менше думати про погане, бо такі думки оволодівають тобою і нічого хорошого із цього не виходить.
– До того, як стати гравцем «Буковини», наскільки добре були знайомі із Чернівцями?
– Раніше я приблизно один раз на рік приїжджав до Чернівців. Але надовго тут не затримувався, бо далі їхали до родичів у Путилу. Часто їздив туди до прабабусі, яка померла торік у 99-річному віці. Проте не був уже в Путилі близько семи років. Туди і їхати не особливо зручно, дорога непроста. І упродовж цих двох місяців, які я живу в Чернівцях, поки не випадало нагоди з’їздити в Путилу. Якби прабабуся ще була жива, то думаю вирвався б туди якось. Зараз там залишилась тільки її сестра. У Путилі народилась татова мама, і, мабуть, через те, що моє коріння з цих країв, мені так подобається у Чернівцях.
«Якщо досягну успіхів у футболі, то це буде завдяки татові»
– Яку роль у становленні вас як особистості та футболіста відіграв батько?
– Якщо я колись досягну значних успіхів у футболі, то це буде завдяки татові. Він заклав у мене футбольні основи, ми з дитинства багато говорили з ним про футбол, його настанови відклались у моїй голові і впливають на мою гру. Завдяки йому деякі суто футбольні речі я знав раніше, ніж інші молоді гравці – як потрібно діяти в тій чи іншій ситуації тощо. Ми часто з ним розбирали мої ігри, навіть зараз, коли я думаю, яке рішення прийняти на полі, то часто згадую, як би на моєму місці вчинив тато. Він був для мене справжнім прикладом, його всі поважали, фотографувались із ним, дякували за гру. Через кілька років після тієї трагедії (ред. Андрій Гусін-старший загинув 17 вересня 2014 року на автодромі «Чайка» під Києвом, не впоравшись із керуванням мотоциклом) мені зовсім не важко говорити про це, навпаки дуже приємно його згадувати. Якщо і надалі залишатимусь в Чернівцях, то обов’язково восени візьму участь у турнірі пам’яті Андрія Гусіна в Путилі.
– Чи відчували ви в дитинстві певні незручності, пов’язані з тим, що батько титулований футболіст?
– Те, що тато – зірка українського футболу, на мене не надто тиснуло. У цьому плані більше сковувало, коли він приходив на мої ігри. Я знав, що якщо помилюсь в якомусь епізоді, то потім отримаю від нього на горіхи.
– Які моменти футбольної кар’єри Андрія Гусіна-старшого найбільше вам запам’ятались?
– Коли збірна України грала на чемпіонаті світу в Німеччині у 2006 році, мені було 10 років. Ми з мамою, бабусею та дідусем також туди поїхали, щоб підтримати тата. Пам’ятаю усі матчі нашої збірної на мундіалі, так само, як і пам’ятаю матчі відбіркового циклу, коли тато забив один з найважливіших голів збірній Греції. Інколи переглядаю такі моменти на відео і бігають мурашки по шкірі. Сила тієї збірної полягала у досвіді гравців. А тато, здається, був тоді найстаршим в команді. Звісно ж, мрію, як і він, колись вдягнути форму головної команди України.
– Після втрати батька, мабуть, віднайшли підтримку з боку мами та брата з сестрою?
– Із мамою щодня зідзвонюємося. У нас прекрасні стосунки, вона мене розуміє, ми разом багато сміємося, жартуємо. Вона багато чим в житті пожертвувала задля сім’ї, тому заслуговує з мого боку тільки найтепліших слів. Менший брат Іван, як і всі чоловіки в родині, грає в футбол. Йому зараз 16 років, і він почав займатись трохи серйозніше, раніше не міг цього зробити через проблеми зі здоров’ям. Надіюсь, наш дідусь, у якого брат тренується в столичній ДЮСШ №15, підтягне його рівень.
«Спочатку тобі не дають шансу проявити себе, а потім говорять, що ти не зміг закріпитись в команді»
– Як Андрій Гусін-молодший потрапив у футбол? Як розвивалась ваша кар’єра?
– Перші футбольні кроки я робив у київській ДЮСШ №15, куди мене привели у восьмирічному віці. Далі здобував футбольну освіту в російських Самарі, Москві та Раменському, тому що наша сім’я постійно переїжджала у місто, в якому грав тато. Я радий, що я зараз отримую задоволення від футболу, тому що останнім часом перестав це відчувати. У «Динамо» та «Дніпрі» я мало грав, потім виступав за аматорські команди, а в «Буковині» знову почав відчувати смак футболу.
– Чи уявляєте ви своє життя без футболу?
– Десь півтора роки тому я задумався над тим, щоб перестати грати в футбол. Я прожив із цією думкою всього один день, який щоправда був дуже довгим, наче тиждень. Але дійшов висновку, що віддав футболу вже багато років, чогось таки навчився і було б дурницею кинути цю гру. Я вже досить досвідчений, щоб заробляти грою в футбол гроші, нехай навіть поки невеликі, але тим не менш. Тому футбол – це саме те, чим я маю зараз займатися. А про те, що буде колись, я стараюсь не думати. Правду кажуть, що футбол – це наркотик, адже тоді, коли у мене з’явились думки про те, щоб займатись чимось іншим, я відчув таку собі «ломку».
– Чому, на вашу думку, не вдалось закріпитись у складі грандів українського футболу «Динамо» та «Дніпра»?
– У «Динамо»-2 я приїхав за півроку до того, як команду розформували. Після другої чи третьої гри я порвав зв’язки гомілковостопного суглоба. Коли відновився залишилось лише кілька ігор в сезоні. Трохи невдало все склалось. У команді були індивідуальні бесіди, на яких я жодного разу не був. З тренером спілкувався всього два рази, коли сам напрошувався на розмову. Здавалось, що я не грав кілька ігор через те, що тренер образився на мене через те, що нібито я сам придумав собі травму.
У «Дніпрі» U-19 трохи не склались відносини з головним тренером Дмитром Михайленком. На мою думку, неправильно, коли ти приходиш в команду і навіть не граєш на тренувальних зборах, постійно виходиш останнім на заміну. Ти молодий футболіст, а з тобою жодного разу ніхто навіть не поговорив, не пояснив нічого. Можливо, все через те, що коли тато почав грати за «Динамо», Михайленко перестав потрапляти до основного складу киян, а згодом і за збірну перестав грати. Але зараз це вже не має великого значення. Тренер він, звичайно, хороший, але коли тобі навіть не дають шансу проявити себе, то про що взагалі можна говорити? Ні про яку впевненість у своїх силах тоді навіть не може йти і мови.
Такі в Україні цікаві тренери трапляються. А потім про тебе говорять, що ти десь не зміг закріпитися. І в цьому мало позитивного, тому що я пропустив у Києві півроку, у Дніпрі півроку, і після того, коли такий період поза грою, ти вже нікому непотрібен. Стає важко знайти команду і доводиться починати все спочатку, з більш низького рівня, як-от зараз. Але загалом я радий, що знаходжусь тут і маю ігрову практику.
«Швидше з Буковини перейду в якусь сильнішу команду, ніж з клубу-чемпіона Латвії»
– Кому із ваших колишніх партнерів уже вдалось проявити себе на найвищому футбольному рівні?
– Із партнерів по дніпровській молодіжці зараз кілька футболістів грають за луганську «Зорю», зокрема, Луньов, Сваток, Чеберко, Кочергін, проте більшість продовжують грати в «Дніпрі». Серед них є і мої близькі друзі, наприклад, Максим Лопирьонок, до якого я їздив на весілля. Підтримую стосунки також із Дмитром Нагієвим, який зараз грає в Австрії. Із динамівців тісно спілкувався із Артемом Бєсєдіним, із Віктором Циганковим також разом грали, але зараз уже рідко контактуємо.
– Чи хотіли б Ви коли-небудь повернутись в «Динамо» чи «Дніпро»?
– Ну подивимось. Поки я – гравець «Буковини», до «Динамо» зараз мені далеко…
– А спробувати свої сили у європейському клубі?
– Ціль будь-що грати в Європі у моїй кар’єрі не стоїть. Я міг нещодавно залишитись в Латвії чи Литві, але не зробив цього. У Литві два тижні перебував у розташуванні однієї з команд, але там щось не склалось. Був на перегляді у діючого чемпіона Латвії ФК «Спартак» з Юрмали. Кілька днів потренувався, зіграв у «двосторонні», для якої навіть не вистачало футболістів. Я грав на своїй рідній позиції центрального захисника, лівим захисником бігав тренер з фізпідготовки, правого захисника грав хлопець, який не може бігати, бо підвернув ногу – ось така серйозна гра була. Ми програли із рахунком 3:2, за кілька днів команда вирушала на збори і нікого з тих, хто був на перегляді, не взяли. Потім був у ще одній латвійській команді ФК «Єлгава», три дні тренувався із командою 2001 року народження, приїхав на гру, забив два голи і мені сказали, що я їм не підходжу. Але я радий, що не залишився в Прибалтиці, адже, мабуть, вже нікуди б звідти не перейшов. Швидше вже з «Буковини», яка грає в Другій лізі, перейду в якусь сильнішу команду, ніж з чемпіона Латвії. Рівень футболу там досить низький.
«Для чого дивитись матчі по телебаченню, якщо завтра сам будеш грати в футбол»
– Чи порушували ви коли-небудь спортивний режим? Як молодим футболістам не піддатись спокусам сучасного світу, що можуть зашкодити кар’єрі?
– Проблем із спортивним режимом у мене ніколи не було. З іншого боку, я вважаю, що не можна себе в чомусь сильно обмежувати. Нещодавно читав слова легенди «Мілану» Паоло Мальдіні, який говорив, що ніколи ні в чому собі не відмовляв. Так каже людина, яка 25 років грала у футбол найвищого рівня. Я себе не почуваю добре, коли обмежую в чомусь. Якщо хочеться ввечері десь провести час, то це потрібно робити. Я не люблю сидіти вдома. Водночас за останні місяці, я лише кілька разів прогулювався після опівночі. Не люблю так пізно гуляти, тому що наступного дня погано себе почуваю.
– Чи слідкуєте за футбольними новинами, тенденціями, матчами європейських топ-клубів?
– Останні кілька років за футболом не дуже слідкую, рідко дивлюся трансляції. Раніше, десь до 15-річного віку для мене лиш футбол й існував у житті. Після уроків у школі у мене було тренування, після якого або грав у футбольні симулятори на PlayStation чи ПК, або дивився футбол по телевізору. Отаким було моє життя, більше мене нічого не цікавило. З часом, коли подорослішав, то з’явились якісь нові інтереси, почав більше часу приділяти спілкуванню. Я за останні півроку лише один матч Ліги чемпіонів дивився. Для чого дивитися футбол по телебаченню, якщо, наприклад, завтра в тебе тренування і ти сам будеш грати в футбол. Хоча раніше вболівав спочатку за «Манчестер Юнайтед», потім – за «Челсі», потім – за «Арсенал», а згодом – знову за «МЮ» Моуріньйо. В Італії був фанатом «Мілану», а в Іспанії – «Реалу». «Реал» взагалі був моєю першою любов’ю в футболі.
– Чи читають футболісти книги?
– Звичайно! Зараз я читаю одну із книг Дейла Карнегі. А кілька років тому упродовж довгого періоду часу я щодня щось читав, зокрема, праці з психології та різноманітні романи. Також читав автобіографії відомих футболістів, наприклад, Златана Ібрагімовіча. Його книгу дуже легко читати, я відчував, що її написав саме він, простою мовою.
– Який Андрій Гусін-молодший в житті поза матчами та тренуваннями?
– Поза футболом у звичайному житті я різний – буваю веселим, буваю не дуже. Стараюсь бути відкритим, але в міру, ділитись з усіма своїми секретами я не звик. Намагаюсь проводити час так, як хочеться його проводити. Чернівці – таке місто, що сидіти вдома не надто цікаво, завжди виникає бажання піти прогулятись.
– Чи мають шанс чернівецькі дівчата привернути вашу увагу?
– Звичайно мають! Якщо чесно, я був впевнений, що буду в Чернівцях з кимось зустрічатись, але щось поки не виходить. Якось так склалось, що я часто зустрічався з дівчатами у період від 17 до 20 років. А останні два роки якось не складається, мабуть взяв невелику паузу.
– Які ваші плани на майбутнє?
– Щодо подальших цілей не хочу забігати далеко наперед. Хочу добре дограти цей сезон, а про те, що буде далі, поки не думаю.
Іван Сірецький
Фото: Марія Ємельянова
