0
Лідія Кучер – буковинка, яка пережила Голод 1946-1947 років. Тоді вона мешкала у селі Поляні Хотинського району (зараз Дністровський район) Чернівецької области і їй було десять років. Зараз жінці 88. Про те, як буковинка пережила штучний голод, випробування її сім’ї та як жило її село після Другої світової війни і Голоду, читайте у матеріалі «Шпальти».
На фото Лідія Кучер
Лідія Кучер народилася 1936 року. Працювала медичною сестрою, яка займалася прививанням у поліклініці. Пізніше – три роки у гімназії. На пенсії продовжила роботу у професійному ліцеї, де затрималася на 26 років. Їздила на заробітки сапати буряки та інші сільськогосподарські культури.
«Коли ми спали в окопах, зранку на голові був іній»
Лідія Кучер мешкала у селі Поляні Хотинського району (зараз Дністровський район) Чернівецької области. Місцевість оточували ліси.
«Ми неодноразово під час війни спали у лісі в окопах. У село часто приходили бандерівці попереджати про небезпеку. Вони ночували у багатіїв», – пригадує Лідія.
За словами жінки, до них бандерівці не йшли, бо у сім’ї було багато дітей. Але доводилося ночувати в лісі, коли попереджали про небезпеку.
«Коли ми спали в окопах, зранку на голові був іній», – каже Лідія Кучер.
Сім’я Лідії жила у хатині.
«Там були велика піч і ліжко з дерев’яних дощок, на якому спали мама й тато. Ми п’ятеро спали на печі. На ній була звичайна верета, якою і вкривалися, бо ковдр не було. Старші діти спали по боках тієї ж печі, тому бувало так, що простирадло стягували. Влітку всі розкладали верети і спали надворі», – пригадує жінка.
Лідія також додала, що їхня хата була вкрита соломою, старенька, на дві кімнати. В ній жили дідусь і бабуся з родиною. Там також мешкав і дядько, який згодом пішов на фронт.
«Він загинув у Кракові, Польщі. Звідти прийшов номер його могили. Бабуся все життя чекала його з фронту, але він так і не повернувся», – пригадує Лідія Кучер.
Віддали у найми
Коли Лідії було шість років, 1942-го, її батька також забрали на фронт. Залишилися мама і п’ятеро дітей. Дівчинку віддали у найми до лісника, де вона пасла худобу.
«У лісника був кінь, корова та вівці. Дитиною, у віці 6-7 років, я мусила вставати зранку та доїти корову. Снідала, якщо щось давали. Сама ніколи не могла взяти, бо виховали, що чужого нічого не можна чіпати. Якщо щось тоді і давали їсти, то це був шматок хліба», – розповідає Лідія Кучер.
Згодом її віддали у Гордівці – село на березі Дністра. Там вона також пасла худобу багатіїв. Усе, що заробляла, віддавала мамі і татові, який повернувся з фронту.
«Варили мамалигу з жолудів та качанів кукурудзи»
1946 року, коли розпочався голод, Лідії було 10.
«Щоб вижити, ходила в ліс, збирала жолуді, які сушили і лупили. Пізніше йшла до жорна, що були в сусіда. Змелювала їх і приносила додому», – розповідає Лідія Кучер.
Жінка пригадує, що варили мамалигу з качанів від кукурудзи. Їх клали у мішок та товкли, а згодом також мололи в жорнах. Пізніше змішували із жолудевим борошном і варили мамалигу.
Разом з іншими дітьми у червні, коли дозрівали лісові черешні, збирали і їли їх.
«Брала з дому ремінь і за допомогою нього вилазила на верхівку черешні. Збирала ягоди у торбинку. Коли на дереві повністю обірвала черешню, розхитувала його і перелазила на сусіднє».
Лідія жила біля лісу, тож, коли з’явилися гриби, збирала їх на грибну юшку.
«Ми варили добру юшку, але часто чули, що в селі отруїлися грибами. Когось рятували, а хтось і вмирав. Коли гриби лише зігрівалися, їх уже їли».
Забрали останній мішок хліба
1946 року до родини Лідії прийшли росіяни і забрали останній мішок хліба, який був на всю сім’ю.
Тоді у селі лушпиння з картоплі ніколи не викидали. Його садили і навіть отримували врожай. Картоплю разом із лушпинням і їли.
Лідія пригадує, що тоді також не було чим їздити. Чоловік її старшої сестри їхав у Хмельницький, а звідти до Хотина повертався пішки 18 кілометрів.
«Він розповідав, що дорогою бачив трупи. Люди помирали з голоду. У нашому селі навіть був випадок, що чоловік із дружиною пішли до лісу по гриби. Жінка просила на колінах убити її, бо вона не хоче жити – помре з голоду. Чоловік так і зробив, похоронивши її в лісі. Пізніше я бачила там хрест із могилою», – розповідає Лідія Кучер.
Через голод у селі дуже хворіли. У старших людей пухли ноги.
«Пам’ятаю, як прийшла з наймів і принесла з собою миску кукурудзяного борошна, яке мені там віддали. Мій тато лежав під хатою на призьбі, зробленій із глини. Тоді у нього дуже опухли ноги і стали схожими на колоди. Він був голодний», – пригадує Лідія Кучер.
Вона каже, що її мама забрала кукурудзяне борошно, зварила мамалигу і першому дала батькові, щоб він вижив.
«Це був настільки великий голод, що, коли мама зварила яйце, батько поділив його на чотири частини і давав кожному зі шматочком мамалиги. Тепер, коли мене запитують після всього, чи не болить у мене шлунок, я відповідаю, що ні. Від жолудів він став кам’яним. Жолуді були твердими, і здавалося, що всередині все закам’яніло», – розповідає про пережите Лідія Кучер.
