Інтерв'ю

Отримав український паспорт і пішов у ЗСУ. Історія буковинця, який усе життя прожив у росії

Громадянство Іван отримав 23 січня, а 24 лютого почалася повномасштабна війна. Він вирішив захищати Україну з першого ж дня.

Іван Данський народився на Буковині, однак усе свідоме життя провів із батьками у росії. 2019 року остаточно повернувся з дружиною в Україну. У Нових Бросківцях сім’я відкрила домашню сироварню і розвивала власну справу. 

Історію сім’ї Данських, яка переїхала з Сибіру до України, Шпальта розповідала у грудні 2021 року.

Іван знав, що вже не хоче повертатися в росію, і подав на набуття українського громадянства. Паспорт отримав 23 січня 2022 року, а 24 лютого почалася повномасштабна війна з росією. Тоді чоловік вирішив, що зобов’язаний захищати свою країну, бо знає, що «по той бік барикад».

Про життя у росії, проблеми з СБУ, прізвисько Сєпар та друзів-росіян, які збирали гроші на бронежилети українським військовим – в інтерв’ю Шпальті.

«Мене досі називають сепаратистом»

Я все життя прожив у росії та мав російське громадянство. Спершу туди поїхали батьки, потім уже забрали мене. Повернувся, бо хочу жити в Україні — в росії зовсім не солодко.

Ми відкрили сироварню у Бросківцях на Сторожинеччині, потроху облаштувалися. І я подумав, що варто б уже й громадянство України собі повернути. 23 січня я його набув, а вже за місяць почалася повномасштабна війна.

У росії я жив у Нижньовартовську (Західний Сибір). Це багатонаціональне місто, росіян там практично не було. Там жили українці, азербайджанці, узбеки тощо. І часом ми запитували: «А якщо раптом війна, за кого ти?» І всі казали, що за свою батьківщину, а не за росію, де зараз живуть.

Я буквально у перший день сказав, що йду захищати свою країну. Я збирав молоко по селу, обдумав усе й остаточно вирішив. По-перше, я одразу зв’язався з друзями, у яких пустують тут будинки. До речі, теж заробітчани і живуть у росії. Так ми організували три хати, і за три дні у нас було вже 150 переселенців із Харкова, Києва та інших міст України.

Сам я записався у сторожинецьку тероборону. Ми ночували в спортзалі, і раптом кажуть, що потрібні 16 хлопців на якесь завдання. Я ж не відсиджуватися прийшов, тож погодився. Ми поїхали на завдання. Привозять назад нас у Чернівці і перевіряють у військкоматі. Бачать, що у мене буквально донедавна були російські прописка і громадянство… і тут почалися веселощі. СБУ працює: наставили на мене автомати, перезарядили: «Ану, не рухайся!» Забрали мій телефон і перевіряли, чи я нічого не фотографую і не надсилаю нікому інформацію. Моя історія здавалася підозрілою, ось і перевірили все. Відтоді в мене прізвисько Сепаратист серед хлопців.

Зараз ми не на передовій, але і не вдома. Я не знав, куди йду, але мені було все одно. Треба було допомогти своїй країні. Я розумію, що нас легко можуть відправити і на передову. І я вже до цього готовий. Усі знають, для чого вони на нашій землі і яка в них місія. Тут 80% хлопців зі Сторожинецького району, багато біженців із міст, які бомблять.

Два тижні до цього в нас були заняття, копали окопи. Нас вчили поводитися зі зброєю. Для мене особисто це новий досвід. Ніколи не тримав зброю в руках. Поки що застосовувати її не доводилося, ми у тиші. Та готові до всього.

Родичі, які хвалять путіна, і росіяни, які допомагають ЗСУ

Зараз дуже багато агресії у бік усього російського і росіян зокрема. Мені особисто це трішки боляче, бо як не крути, я там прожив стільки років. До того ж як ніхто інший знаю, що там є свідомі люди. Але ви не уявляєте, наскільки потужна російська пропаганда. Щоб ви розуміли, коли я навчався у школі, у мене був щоденник із путіним. Інший нам просто не дозволяли використовувати. Тобто там усю цю фігню вбивають у голову змалку.

Молодь, люди мого віку розуміють, що все це нісенітниці. Принаймні так було з хлопцями з мого оточення. Я досі підтримую з ними зв’язок. Вони складалися грошима на бронежилети, дрони та тепловізори для українських воїнів. Це люди, які все життя живуть там, корінні росіяни, які ніколи навіть не були в Україні. Вони знають про неї з моїх слів, але підтримали наших. Але само собою, це робилося тихо. 

Куди проблемніша ситуація зі старшими людьми. Я майже впевнений, що мені мої ж батьки не повірили б і не підтримали б мене, якби вони в лютому не застрягли в Україні. Вони ж там з 1982 року, варяться в тому інфопросторі вже десятиліттями. Ти живеш у колі, яке бачить і чує лише одну правду. 

У мене є і двоюрідні сестри, які казали, що путін молодець. Я їм намагався щось пояснити, але немає сенсу. Вони цькували мене просто за те, що я переїжджаю в Україну. Це і є результат пропаганди. І дуже прикро, коли по той бік твої люди, але такі чужі.

В Україні, коли ти висловлюєш свою думку, тобі нічого не загрожує. А там загрожує до 15 років за ґратами. Така система, коли всі розуміють, що краще мовчати. Там хворе суспільство, і це страшно.

 Розмовляв українською весь час, як жив у росії

Дуже багато зараз ворожнечі через мову. Особисто я розмовляв українською весь той час, поки жив у росії. Так, десь ламаною, як із села, але я не відрікався від своєї мови. І цим пишаюся.

Коли навчався у Києві, з мого оточення українською спілкувалася меншість, і це столиця. Нині в нас ця тема дуже гостра, але є багато хлопців, які тут зі мною служать і розмовляють російською. Ще більше таких саме на передовій. Вони жили у російськомовних регіонах, і їхнє життя розбомбили (росіяниред.).

Говорять вони (побратими — ред.) російською, але думають так само, як і я.  

Зараз наші хлопці (українська армія — ред.) хочуть одного — бомбити їх (росіян — ред.), але не все так просто. Це навіть не про помсту, це просто надто сильна жага до перемоги.

І дуже важливо те, що ми не зачерствіли від цієї війни. У нас є доступ до новин, ми спілкуємося з рідними, ми бачимо, що ті нелюди роблять. Але при цьому ми не хочемо опускатися до їхнього рівня. Ми хочемо не втратити людяність у цій війні. Ми хочемо затоптати їх так, щоб вони після цього ще й вибачення просили.

Знаєте, коли я на це підписався, то розумів, що це все затягнеться, але не думав, що настільки. Я дуже люблю походи. Але в мене похід триває вже три місяці. Сьогодні зловив себе на думці, що було б класно поспати на дивані. Але я точно знаю, за що борюся. Знаю, що в мене є тут і що було там. І я не хочу втрачати свободу. Тому ми тут усі до перемоги!

Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».

Ілюстрації Іванки Шевчук

 

 

 

Коментарі