Цей страшний COVID-19. Колонка німецького лікаря з України
Колонки

Цей страшний COVID-19. Колонка німецького лікаря з України

Як менталітет допомагає німцям у боротьбі з поширенням коронавірусу, про власні спостереження за Covid-19 та особливості роботи з апаратами ШВЛ пише у колонці лікар-анестезіолог Павло Кузьменко

«Як блюзнірсько виглядають наші буденні інтелектуальні акти. Інтелектуальна діяльність – це найбільша людська слабкість. Вона полягає лише в перетасовуванні понять» Р. Штайнер.

Усі ці дні нічого не писав! І взагалі, перебравшись до німецької медицини, ніколи офіційно не ділився своїми думками. Та мабуть, поділюся, враховуючи врешті-решт покладений у долоні світу пиріг, назвемо його «Covid-Медицина». Тож спробую продегустувати і дати свою оцінку тому, що стосується моєї спеціальности. В інтенсивній терапії працюю з 2007 року. Своїм реанімаційним здобутком і досвідом (можу без зайвого сорому сказати) пишаюся, бо мав можливість вчитися у достойних і працював в Україні не в останніх закладах. Імена вчителів (а тут як колеги по роботі, так і мої рідні з університету) не називаю, аби нікого не образити, але принагідно хочу подякувати тим, хто точно сам знає, що залишив відбиток у моїй голові і душі.

Цей злий коронавірус

Останніми днями активно працюю саме з пацієнтами з Covid-19, але не тими, котрі у легкій формі чи у стані середньої тяжкости, а з такими, які навіть до ЕКМО (екстракорпоральне мембранне оксигенування) під’єднані. До цього перебував трохи у відпустці і, як то кажуть, не з дітьми був – до роботи готувався: статті, дописи перечитував, ділився думками, перепитував, онлайн-курси переглядав.

Враховуючи статистику, летальність на сьогодні від «корони» невелика, навіть від давніх хвороб щоденно або щогодинно помирає більше. Цілком підтримую думку моїх окремих учителів стосовно того, що спаде істерія, піде ретроспективний аналіз, тоді цифра летальности зміниться ще більше (знизиться).

Мене як реаніматолога цікавить механізм запуску і розвитку (те, що в медицині називається «етіопатогенез») хвороби, аби в надії потім отримати правильні ліки від цього «жаху». Хоча, повертаючись до патогенезу ускладнення, який називається «гострий респіраторний дистрес легень (ГРДС)», дуже сумніваюся, що сьогодні щось винайдуть. Чому? Бо вже більше 70 років уми науки б’ються і винайти чарівної пігулки проти нього не можуть. Але запитання без іронії залишаються, можливо, більше до моїх учителів, що має такого коронавірус, що так миттєво пошкоджує легені? Адже експериментальні дані показують, що ураження легень при так званому позалегеневому ГРДС відбувається сильніше, хоча, як не парадоксально звучить, але лікування чомусь легше.

Щодо штучної вентиляції легень
Дратують різні статті (німецький «Bild» теж прославився), у яких починають вести демагогію ті, хто до неї – як третє ребро від сраки. Словом, майже як гуру Зільбер, ШВЛ – це не метод лікування, а протезування функції органа. У цьому випадку легень. На період, коли вони не справляються у транспортуванні кисню та вуглекислого газу (інші функції не чіпаємо). На жаль, варто констатувати факт, що в Україні (не думаю, що за 5 років багато чого змінилося) недостатня кількість нормальних апаратів. Апаратів – це одне. Але знайшов тільки декілька дописів про те, що до цих приладів потрібні видаткові матеріали. І для мене це є надзвичайно важливим: у Німеччині щодня міняють фільтр, Т-подібний мундштук, носову канюлю; кожні сім днів – шланги на санацію ротової порожнини та трахео-бронхіального дерева. А друге – бракує фахівців, котрі знаються на ШВЛ, повірте мені, навіть у Німеччині їх не так багато. ШВЛ – мистецтво. Різниця лише в тому, що німці не люблять самодіяльности, за них говорять стандарти. Проте навіть і їм не так просто дотримуватися їх усі 24 години на добу, бо залежить це від багатьох факторів, основним із яких усе ж залишається пацієнт. Тому позитивний результат вибудовується через велику кількість змінних, котрі є в цьому рівнянні, на вершині якого стоїть змінна під назвою «страхування»!

Чому стандарти важливі? Бо, маючи, наприклад, 8 хворих на апараті ШВЛ, досить важко підбирати для кожного суперіндивідуальні налаштування! Їх вибудовують тільки з тих стандартів, котрі вже відомі, навіть в Україні. Як-то кажуть, бери і їж, тільки не забруднися. Не «забруднися» у своїй гордині та незнаннях, котрі тобі в цей час будуть казати: ну, я ж 20-30 років в реанімації, чого мене буде вчити якийсь шмаркач?

Щоб до кінця пояснити феномен німців із боротьбою проти коронавірусу, потрібно буде навіть їм час, аби вони змогли якось самі переосмислити свою майже «винятковість» у цій епідемії. Однозначно це те, що вони більш дисципліновані за українців: їм може не подобатися усе, що робить влада, вони можуть ненавидіти обмеження, котрі їм вводять, але якщо це встановлено законом, який підкріплений штрафним «євриком», вони потерплять, зчеплять зуби і будуть дотримуватися того, що написано. І знову ж – страхування, страхування і ще раз страхування.
Щодо методик, то принаймні в моїй клініці, де я зараз, нічого екстраординарного немає. На запитання, чому ми не використовуємо досвід тих експериментів, що проходять наразі, відповідь приблизно така: це поки експерименти, вивчення – чіткого пояснення чи доказової бази немає. Коли з’являться чіткі рекомендації, будемо виконувати! А так ми можемо змазати загальну картину необґрунтованими і до кінця недоведеними діями.

Щодо змазання картини та цифр, котрі ретроспективно однозначно поміняються
Про це пишуть у статтях із різних країн, де на розтині померлих ніби від вірусу, тільки в окремих випадках вдається встановити або підтвердити, що причина була саме в ньому, у Covid-19. «Корона» виступає як супутній діагноз. Наприклад, ви все життя можете проносити в собі лямблій, ніколи про це не знати, а помрете від гострого гангренозного, вчасно недіагностованого холецеститу.
Власний досвід говорить те ж саме: лежать 4 надзвичайно цікаві клінічні випадки – на початку всі були з підозрою на коронавірус, усі четверо з двосторонньою пневмонією. Вкрай важкий стан, іншого в реанімації у Німеччині немає – це не місце для ночівлі або утримування вільного, зарезервованого кимось місця. Наступного дня: позитивно підтверджений у двох, у третього діагностовано додатково (не до вірусу) до пневмонії гостру масивну тромбоемболію легень, а в іншого – тяжке загострення ХОЗЛ (хронічне обструктивне захворювання легень) + недіагностована раніше ідіопатична правошлуночкова систолічна дисфункція (як вторинну легеневу гіпертензію ніхто теж не відкидає, просто до цього пацієнт віком 65 років ніколи активно ні на що не скаржився). Інші двоє теж тяжкі, коронапозитивні, один на ЕКМО, інший – тільки на ШВЛ. Зараз можу оптимістично сказати, що той, хто на апараті, має вижити, хоча 84 роки вже на цій планеті прожив. Кажу так оптимістично, бо пробую здобувати досвід в ультразвуковій діагностиці легень. І динаміка упродовж днів без якогось етіологічного лікування надзвичайно оптимістична. Щодо іншого, прогноз, як на мене, дуже невтішний, хоча для початку варто набратися доброго досвіду щодо УЗД, який зараз говорить однозначно не на користь хворого, тоді можна буде говорити більш ствердно. Для справедливости варто сказати, що все ж останній до цього всього має мультирезистентну синьо-гнійну паличку, з котрою його до нас шпиталізували, що теж не можна усувати з того, що ускладнює і погіршує його загальний стан.

Вірус дав можливості

Не знаю, чи все написав, що збирався, та однозначно хотів побажати моїм колегам із користю використовувати той час, який вони мають. Забудьте про надбавки – їх не буде! Або будуть, тільки не тим, хто заслужив. Але час дає можливість переоцінити нас самих: можливо, створити ті стандарти, котрих будуть дотримуватися абсолютно всі! Навчитися нових методик діагностування (УЗД дуже рекомендую, марудно, але вартує того) або випробувати в українських реанімаційних умовах щось таке буденне, але «західномедичне».
Згадав, як ми з моїм першим шефом уперше в стінах клініки виконали вентиляцію хворого на животі після кардіохірургічної операції і як покійний директор інституту зайшов на обхід і здивовано запитав: «… што ето такоє?» А то була спроба в тих умовах, на тих ліжках, без адекватної седації тощо. Хворий той вижив. А найголовніше, що ми, тоді молоді і дурні, просто спробували…

І так – чиста правда: бути в костюмі, носити дві пари рукавичок, маску-дві, окуляри, шапочку, навіть одну годину, при цьому постійно намагатися не принести заразу додому – надзвичайно виснажливо (спеціально не порівнюю умови роботи в Україні та Німеччині) і морально, і фізично; так, голова болить, і відбитки тримаються на шкірі довго.

Вірус дав можливість подивитися навколо: загляньте собі в душу, в голову. Там ви зможете побачити, чого і де ви не додали дружині, чоловікові, своїй доньці, синові, внукам, матері, батькові… перефарбуйте стіни, якщо дратують, відремонтуйте двері, що скриплять, пишіть або слухайте музику, перегляньте ті фільми, котрі давно вже планували, про книги взагалі мовчу.
А закінчу так само, як один із німецьких психіатрів: «…ми, психіатри, зараз сильно перевантажені, тому, дорогі пацієнти, це нормально, коли ви розмовляєте з вазоном, квітами, стільцем, шафою або стіною! Поки вони вам нічого не відповіли, телефонувати і звертатися до нас по допомогу не потрібно!»

Цей вірус нас змінив! Уже змінив! У гірший чи кращий бік, як завше, тільки час покаже. Але однозначно ми планеті не потрібні, тому нам за неї триматися, а не їй за нас.

З повагою до всіх.

Здоров’я усім – і душевного, і тілесного.

Колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думку, висловлену у матеріалі.

Коментарі