Шантаж, отруєння та справжні друзі. Зі щоденника американця, який приїхав до Чернівців UA/EN

Крістофер Естано – землевпорядник із міста Портсмута, 5 років тому він залишив свій бізнес на партнера та почав подорожувати.

Англійська версія/English version 

Крістофер Естано – землевпорядник із міста Портсмута, що в американському штаті Нью-Гемпшир. 5 років тому він залишив свій бізнес на партнера та почав подорожувати. За цей час Крістофер побував у 40 країнах та відвідав Україну чотири рази. Тут в американця тричі вимагали гроші та навіть отруїли у потязі з Києва до Чернівців. Проте він планує показати нашу країну своїм синам або й навіть переїхати сюди.

Які найяскравіші враження Крістоферових подорожей, чому він продовжує повертатися в Україну, чому США не є найвеличнішою країною та чого американці могли б навчитися в українців, Крістофер розповів «Шпальті».

Як так сталося, що ти вирішив відвідати 40 країн за 5 років?

Мій батько помер, коли йому було 65. Упродовж певного часу він був на пенсії та трохи подорожував. Я завжди хотів побачити світ, проте говорив собі: «Продовжуй працювати. Коли станеш старшим, ти подорожуватимеш». Коли помирають бабусі та дідусі, це боляче та сумно. Проте коли помирає твій батько, ти бачиш свою смертність, усвідомлюєш, що ти – наступний. Це змусило мене обдумати моє майбутнє, і я сказав: «Я справді хочу це зробити». У мене були гроші, і я вирішив побачити світ.

Яким було найяскравіше враження всіх твоїх подорожей?

Люди. Люди завжди варті того, щоб подорожувати. Я розповім вам щось цікаве. Повертаючись додому влітку, на День подяки та іноді на Різдво, гуляючи з друзями, буваючи у нічних клубах, я бачу людей у сварках. Вони штовхаються, сперечаються, кричать, б’ються. А впродовж 5 років моїх подорожей світом я ніколи не бачив бійки. І це багато говорить про мою країну. Там кожен хоче бути крутим і не має терпимості ні до кого. Чоловіки думають лише тестостероном.

Загалом, моє найсильніше враження – люди в інших частинах світу є значно толерантнішими, ніж у США. У моїй країні, коли чиясь машина занадто близько до твоєї, ти виходиш і кричиш на іншого водія. В Індонезії чи Марокко всі їздять близько один до одного, але нікого це не хвилює. У Штатах люди вискакують з авта, кричать, стріляють один в одного.

Також у країнах, у яких я бував, за винятком Польщі, люди не бояться поліції. У парках о третій ночі з новими знайомими я сміявся, жартував, пив пиво. У Штатах за таке б арештували. Там заборонено пити в публічних місцях, шуміти після певної години. У США поліція дуже залякує. З 2000 року поліціянти вбили приблизно 5700 людей.

Смертельні розстріли або вбивства, вчинені поліцією на мільйон людей у США становлять 2,9. Для порівняння, в Канаді – 0,7, в Австралії – 0,2, у Німеччині – 0,1, у Великобританії – 0,04, а в Японії – 0,0.  Джерело: theindependent.ca.

Деякі люди підтримують це. Вони говорять: «Ти в безпеці, якщо не вчинив нічого протизаконного». Та це все маячня. Особливо якщо ти чорношкірий. У США поліціянти постійно стріляють в афроамериканців. Відсоток убитих під час затримання чорношкірих значно вищий, ніж білих. Багато американців цього просто не усвідомлюють, і все погіршується. Це розділяє людей.

У в’язницях також значно більше афроамериканців. Найчастіше через наркотики. Загалом у США на 300 % більше ув’язнених, ніж у середньому у світі. В’язницями також задля отримання прибутку керують приватні корпорації. Отже, їм вигідно, коли ці заклади заповнені. Я вважаю, там також є корупція. Тому вони шукають причини ув’язнити когось. Наприклад, багато людей є засудженими на 10-20 років через марихуану. Однак у багатьох штатах цей наркотик вже є легальним.

На твою думку, це пов’язано з фактом, що в багатьох штатах дозволено мати при собі вогнепальну зброю?

Я думаю, це пояснює, чому також поліція боїться людей. У більшості штатах мені дозволено приховано носити пістолет. У пальті, штанах чи сумці. Це змушує поліціянтів нервувати. Якщо я перед поліцією захочу почухати ногу, вони можуть подумати, що я тягнуся до зброї, та застрелити мене. І таке трапляється.

Я не вважаю, що вогнепальну зброю мають заборонити для цивільних у США. Та я переконаний, що це повинен суворо контролювати закон.

Ти почуваєшся в безпеці в Америці?

Мене запитують: «Коли ти в Марокко, Індонезії чи Китаї, ти буваєш наляканим? Хіба ти не хвилюєшся, що щось може трапитися?» Я чесно відповідаю: місце, де я почуваюся найбільш наляканим, – це моя країна. Люди б’ються, витягують зброю, стріляють, коли вони зляться. Я постійно бачу це в Штатах, і ще жодного разу не бачив в інших країнах. Тому я не почуваюся безпечно в Америці. О третій ранку на вулицях Ню-Йорка я почувався б у 10 разів менш безпечно, ніж у тому ж Києві. Так, мене під дулом пістолета двічі грабували в Лос-Анджелесі.

Якось мене запитали: «Кажуть, Америка – найвеличніша країна у світі, і люди там дуже щасливі. Чому тоді вони вживають стільки наркотиків? Вони тікають від чогось?» Чому ми вбиваємо один одного, вчиняємо самогубства, якщо живемо в найвеличнішій країні, як ми продовжуємо говорити?

І що ти відповів?

Що це неправда.

Декілька років я зустрічався з дівчиною з Чехії. Через візу вона три місяці жила в Штатах, а потім на три поверталася додому. Коли її запитали: «Яке це відчуття – бути в США, де ти насправді відчуваєш себе вільною?» Вона дуже розізлилася: «У Чехії я можу серед ночі кричати через вікно авто, будучи пасажиркою, і нікому не буде до цього діла. Якби я зробила це в Штатах, я опинилася б за ґратами за три хвилини».

Під час Холодної війни нам, дітям, розповідали про те, як СРСР обманює своїх громадян, щоб змусити їх вважати цю країну найкращою у світі. Це пропаганда. Зараз, коли я дорослий обдумую це, то розумію, що ми є країною, яка робить так само. Ми розповідаємо світові, якими величними, вільними і щасливими є США. Ми займаємо 25-е місце у світі в галузі освіти, молодь не може дозволити собі вчитися в коледжі, наша медична система є найдорожчою на планеті. Мені довелося зробити МРТ, коли я був в Україні. Це коштувало 42 долари. У США таке МРТ коштує 4-5 тисяч доларів. Те ж саме з лікуванням гепатиту С. В Індії, наприклад, повний курс лікування триває 3 місяці і коштує 120 доларів. У Штатах страхування це не покриє, тому доведеться самому платити за кожну таблетку 1200 доларів. Отже, весь курс коштуватиме майже 120 тисяч доларів. Ми не є найвеличнішою країною. Ми – держава, яка обрала президентом Дональда Трампа. Він розділяє нас. Ми були на 23-24-ій позиції у Global freedom index. Після останніх виборів ми опинилися на 42-ому місці. Мені не подобається політика США зараз. Якби Гілларі Клінтон стала президенткою Штатів, це було б погано для країни. Та те, що президентом став Дональд Трамп, погано для всього світу. І якщо запитати виборців Трампа, чому, більшість скаже: «Краще, ніж та повія Гілларі Клінтон». Це їхня відповідь, яку я чув багато разів. Вони не можуть назвати реальних плюсів його політики.

Чому ти вирішив відвідати нашу країну?

Насправді я не планував їхати в Україну. Проте зустрів одного хлопця в Будапешті. Він сказав мені: «Ти мусиш побачити Львів – він прекрасний». Моя віза закінчувалася, тому я мусив виїхати з Шенгенської зони. Так я потрапив в Україну. Перша моя поїздка була жахливою. З Будапешта я поїхав у Львів BlaBlaCar. Коли ми дісталися кордону, водій виїхав на неправильну лінію, і прикордонники забрали наші документи та вимагали заплатити 200 доларів штрафу. Ми сперечалися 20 хвилин, і нарешті вони дозволили нам поїхати. Після цього я сказав: «Це має бути хороша поїздка». О першій ночі ми перетнули кордон і поїхали до Львова. Наступного вечора в нічному клубі я, танцюючи з піднятими руками, випадково зачепив та розбив звичайний світильник. Адміністрація клубу сказала, що його ремонт коштуватиме 750 доларів. Вони покликали охорону і викликали поліцію. Отже, 10 людей та правоохоронці оточили мене і вимагали заплатити озвучену суму. Я вмовив їх до 50, і вони дали мені спокій.

У Львові той самий хлопець сказав мені: «Я збираюся в Чернівці. Люди там хороші, ти повинен також поїхати». Отож, ми їхали вночі темною дорогою. Серед шляху тріснула шина. То було божевільно: ніч, темна дорога і лиш вантажівки проїжджали повз. Нарешті якась машина зупинилася. Чоловік за кермом сказав, що працює поліціянтом у сусідньому селі і може нам допомогти. Зранку він міг би дістати нам шину в місці поблизу. Він захотів забрати машину на поліцейську парковку. Ми відмовилися. Наступного ранку знайшли цей автосалон, який був одразу біля нас. Ми вже купили шину, коли з’явився той самий поліціант, забрав у власника салону ключі від нашої машини і сказав, що не поверне їх, поки ми не придбаємо ще три. Автівка була нова, і нам не потрібні були інші шини. Зрештою ми якось домовилися не купувати їх. Отже, це був уже третій раз, коли хтось вимагав у нас гроші. У перші п’ять днів моєї подорожі Україною тричі мене шантажували. Я провів тут 5 місяців загалом, і це жодного разу не повторилося. Можливо, я став більш упевненим у собі, тому ніхто більше й не намагався. Я по-справжньому нервувався першого тижня, якою буде Україна.

У мене вкрали телефон у Полтаві. З Google Maps я шукав шлях до готелю, коли раптом хтось вихопив його і побіг. Я намагався догнати крадія, та він був молодим і дуже швидким. Я нічого не міг вдіяти. Повернувшись до готелю, я попросив допомоги у працівниці (що було дуже важко, адже вона не розмовляла англійською). Намагався вистежити свій IPhone в інтернеті, та його вже вимкнули. Довелося купити новий.

Чому ти повернувся в Україну після всього, що трапилося?

У Чернівцях я зустрів Наталі. Намагався купити щось для мого телефону, проте продавець не розмовляв англійською. Наталі запитала: «Maybe I can help?» Вона все переклала, проте у них не було потрібної речі. Отже, Наталі змусила мене сісти в авто до її чоловіка і привезла в інше місце за 6 кілометрів, де була потрібна мені річ. Мене так здивувала її допомога, адже я був просто незнайомцем. Наталі викладала в мовній школі. Якось вона запитала, чи я міг би поговорити зі студентами як носій мови. Я погодився. Пізніше запросив Наталі та її чоловіка на вечерю, і ми стали друзями. Тоді я зустрів інших їхніх друзів, і ми теж потоваришували. Це причина, чому я повертаюся в Україну.

Якось мене отруїли в потязі з Києва. Це було жахливо, я майже не міг ворушити обличчям. Я зателефонував Наталі, а вона набрала Миколу – нашого друга-лікаря. Він зустрів мене на вокзалі та відвіз у лікарню. Медики могли мати проблеми через те, що зробили. Мені давали таблетки, які стимулюють мозок. Шість чи сім лікарів допомагали мені. Знадобилося декілька місяців, поки мій стан покращився. Коли все закінчилося, ніхто не взяв у мене жодних грошей. Вони просто хотіли допомогти. Це підтвердило, які неймовірні люди тут живуть.

Але як так трапилося, що тебе отруїли?

Я був на київському вокзалі. Залишалося ще 2,5 години до потяга. Іноді я повністю розгублююся, бо не розмовляю українською. Я зустрів лише декілька людей, які говорять англійською тут. Якщо потрібно купити квиток на потяг на вокзалі в Чернівцях або Києві, ти опиняєшся перед десятьма касами. Я не маю уявлення, чому. Тому я мушу ставати в дві-три черги, поки потраплю до правильного віконечка. Я просто ходжу і запитую людей: «Do you speak English?» Просто купити квиток – жахіття для мене. Отже, я чекав на свій потяг. Той чоловік був темношкірим. Він запитав англійською, чи я знаю, де туалет. Я показав йому напрямок. Після декількох хвилин він повернувся та запитав: «Звідки ви? На вигляд – американець». Я відповів. Він продовжив: «Куди ви їдете? О, я теж у Чернівці». Він запросив мене в кафе, і ми посиділи там годину. Потім незнайомець запропонував допомогти придбати квитки. Отже, ми опинилися вдвох в кабіні першого класу. У потязі мій сусід пішов по сік. Він повернувся з двома паперовими стаканчиками і сказав: «Тост за безпечну дорогу». Я надпив половину і відчув, як жахливо воно смакує. Проте чоловік сказав: «У моїй країні неввічливо залишати напій недопитим». Я спробував ще, проте через смак припинив і відмовився пити до кінця. Через 10 хвилин я спробував підняти руку, та вона була дуже важкою. Я спробував іншу – те ж саме. Я сказав: «Ти отруїв мене». Та він просто витріщався на мене. Моє обличчя почало провисати. Отрута, яку він мені підсипав, знижує тиск крові, тому вона перестала надходити до мозку. Це були симптоми, як під час інсульту. Після двох годин я зміг трохи рухатися. Коли я спробував нахилитися вперед, потяг зупинився, і я впав на підлогу. Чоловік досі дивився на мене, лежачого на підлозі. Я зібрав зусилля і почав битися головою в металеві двері, щоб привернути увагу. Коли потяг знову зупинився, він утік. Пролежавши на підлозі ще пів години, мені вдалося піднятися. Вийшовши з купе, я хитався й ледве рухався. Провідниця попросила мене повернутися в купе, бо подумала, що я п’яний. Вона розбудила когось, хто знає англійську, і я розповів, що трапилося. Ще після декількох годин я зміг говорити більше і зателефонував Наталі. Чому той чоловік отруїв мене? Я ніколи не дізнаюся. Він витріщався на мене всі ті декілька годин, поки я не міг рухатися. Я був притомним. Я знав, що відбувається. Та він розглядав мене, наче насолоджувався тим, як я мучуся. Він не торкнувся мене, не забрав моїх речей. Це було лячно. Але я був вражений, якими хорошими всі були до мене. І це ніколи не змінювалося: усі, кого я зустрічаю в Чернівцях, добре ставляться до мене.

Які ще міста ти відвідав в Україні?

Я був тут чотири рази. По декілька разів у Києві, в Івано-Франківську, Львові, Полтаві, Харкові, Чернівцях. Я не був в Одесі. Зокрема через те, що багато чоловіків їдуть туди знайти дружину, і я не хочу, щоб на мене навішували такий ярлик.

Справді? Зі Штатів?

Зі Штатів, Британії, усього світу чоловіки їдуть в Одесу, бо це – столиця світу, щоб знайти українську дружину. Ми називаємо їх «mail-order bride» (жінка зазвичай із менш розвинутої країни, яку чоловік знайшов для одруження – авт.). Якщо в Google набрати «Odesa woman», я обіцяю, ви знайдете сайти з нареченими. В Індонезії через колір моєї шкіри та вік я не міг пройти 10 кроків без того, щоб хтось не сказав: «Молодий чоловіче, дівчина, повія, секс, віагра, масаж». Якось я дві години гуляв містом і порахував, скільки разів мені пропонували жінку, наркотики або віагру. 124 рази за дві години. Після цього я постійно ходив містом у навушниках. В Одесі не так, проте туризм для пошуку наречених – часта річ у цьому місті, тому я там і не бував.

Що ти знав про Україну, перш ніж сюди приїхати?

Мене розізлило сприйняття моїм урядом ситуації в Криму. Коли 25 років тому Україна погодилася знищити третій у світі за величиною ядерний арсенал, США пообіцяли вам, що у разі військового вторгнення захищатимуть суверенітет вашої країни. Та в 2014 році Штати сказали: «Це лише Крим, це не зовсім військовий напад, ми не атакуватимемо Росію. Та ми дамо вам гроші, і ви зможете боротися». Величезну кількість коштів для цієї війни дає Америка. Я ненавиджу війну. Але я також ненавиджу, коли одні держави брешуть іншим. Я думаю, треба було зібрати авіаносці, кораблі, армію і спитати Путіна: «Ти дійсно цього хочеш?»

Багато людей у Штатах думають так само, як ти?

Я сказав би, лише один на півтисячі людей знає хоч щось про це. Люди в моїй країні живуть у бульбашці. Вони постійно дивляться на екран смартфону, грають відеоігри. Більшість людей не любить американців. Вони хочуть полетіти у Штати, та не люблять людей звідти. Тому що ми – зарозумілі придурки. Якщо я зустрічаю тебе, і все, що я від тебе чую цілий рік – це яка ти красива, крута, розумна, то я зненавиджу тебе. Але це те, що ми робимо вже 50 років: «Ми – найкращі!» Так мені розповідають люди, яких я зустрічаю під час подорожей.

Назви, будь ласка, п’ять речей, яких американці могли б навчитися в українців?

Толерантність – одна з чудових характеристик українців. Так само здоров’я. Зайва вага – наша величезна проблема. Мені потрібні 6 місяців, щоб побачити в Україні стільки ж людей із надмірною вагою, як у США за один день. Американці більше не ходять пішки. Якщо місце за 10 хвилин ходьби, вони поїдуть туди авто. По-третє, повага до людей з інших країн. Американці погано поводяться з іноземцями. У Штатах неважливо, з якої ти країни, але якщо у тебе темна шкіра, ти – мусульманин. Усі на тебе витріщаються і думають, що ти – терорист. По-четверте, спілкування. Коли я розмовляю з французами, бельгійцями, німцями або українцями про політику або релігію, у нас виходять чудові розмови. Ми не сваримося, а просто ділимося думками. У США такі розмови більше схожі на сварки. Якось я запитав одного хлопця, чому, на його думку, у Штатах так часто стріляють у школі. Він відповів: «Бо наші кордони – слабкі, і через це багато мігрантів потрапляють у країну». Тоді я запитав його, коли востаннє мігрант стріляв у школі. Він не знайшов відповіді. Він не знає нічого і не боїться говорити дурниці, бо вважає співрозмовника теж тупим. Коли у США ти сидиш у компанії чоловіків – це найбільш дратівлива розмова. Кожного разу, коли ти пробуєш щось розповісти, хтось обов’язково вскочить у твою розмову, пробуючи сказати щось дурне чи саркастичне. Зі мною ніколи такого не траплялося десь поза межами США. Чоловіки в Україні, Румунії, Польщі не бояться просто любити своїх друзів, турбуватися про них та цінувати їх. Останнє – «Зима в вогні» – емоційний документальний фільм про Революцію Гідності. Після кривавих убивств, коли українцям повідомили, що президент лише погодився на перевибори, один мітингувальник вихопив мікрофон і сказав: «Якщо не буде вимоги відставки, ми підемо на штурм». Якби таке трапилося моїй країні, зброя була б усюди, люди б убивали направо й наліво. Вони стріляли б у поліцію. Та що насправді відбувалося б – мітингувальники розбивали б вітрини магазинів, крали б телевізори, їжу – все, що можливо. Кожного разу, коли в Америці великі протести, люди вриваються у магазини. Їм байдуже на проблеми, передумови і їхні наслідки. Це неймовірно, що всі ці люди, попри біль, небезпеку, смерть, продовжували стояти на Майдані, бо справді вірили в зміни. Ба більше, там було багато молодих людей. У США дуже мало молоді насправді переймається чимось важливим. Таке ніколи не трапилося б у Штатах. Американці могли б навчитися в українців, як розуміти проблему і вирішувати її. Бо в моїй країні ми так не робимо. «Ми найкращі», нам це не потрібно.

Ти збираєшся приїхати в Україну вп’яте?

Мені по-справжньому подобається ця країна, тому я продовжую повертатися. Я зустрів тут чудових людей. Можливо, у 2019 я переїду сюди, щоб проводити кожного року тут три місяці. Також я хочу показати Україну моїм синам.

 

Оксана Чорна

Фото Ярослави Дерев’янко

Залишити відгук

Залишити відгук