Закоханий у Чернівці. Як польський етнограф Збіґнєв Ковальський об’єднав буковинців з усього світу

Директор міжнародного фольклорного фестивалю «Буковинські зустрічі» про Чернівці та буковинську толерантність.

Польський етнограф Збіґнєв Ковальський половину свого життя присвятив вивченню та популяризації Буковини і буковинців, хоча жодного стосунку до регіону раніше не мав. Майже три десятиліття він є незмінним директором Міжнародного фольклорного фестивалю «Буковинські зустрічі», який щороку збирає вихідців з нашого краю на сценах Польщі, Румунії, Угорщини та України. Про те, чому зацікавився історією Буковини, про унікальність міграційних процесів регіону та перші кроки нині відомого в Європі фестивалю Збіґнєв Ковальський розповів у інтерв’ю «Шпальті».

Про народження фестивалю «Буковинські зустрічі»

Ідея проводити фестиваль «Буковинські зустрічі» з’явилась понад 30 років тому. У той час у деяких регіонах Польщі, Словаччини, Німеччини та Угорщини переселенців з Буковини називали не буковинцями, а румунами, тому що емігрували вони із земель, що до Другої світової війни входили до складу Румунії. Щодо тих людей у місцевого населення несправедливо склалося дещо негативне ставлення. Бо, якщо переселялись люди зі Львова, Івано-Франківська, то це була переважно міська інтелігенція. А з Буковини приїжджали селяни, які все життя пасли корів та їли мамалигу, бо так було споконвіку. І коли ці дві різні групи починали жити в одному містечку, відповідно між ними була культурна різниця, адже мусила бути.

У кінці 80-их я працював у музеї народної архітектури, і певною мірою випадково потрапив до комісії, яка переглядала фольклорні колективи. Одним з таких була вокальна група, що складалась із переселенок з Буковини, які співали загальновідомі польські народні пісні. Хтось в залі сказав: «А що це румуни роблять на сцені?». І якби не було цієї фрази, якби не було того перегляду, то й цього інтерв’ю, мабуть, не було б. Я пішов за куліси до тих жінок, послухав як вони говорять, як співають буковинських пісень, в яких, зокрема, описується місцевість, з якої вони приїхали, а саме: село Нижні Петрівці Сторожинецького району. Я запропонував тим панянкам поїхати до міста Казімєжа, на Віслі, на найпрестижніший фольклорний фестиваль у Польщі. Там вони вже вийшли на сцену в традиційних строях буковинських поляків, чого соромились зробити в рідному містечку Ястров’ю. Виявилось, що в одному готелі з нами поселився ще один буковинський колектив. Разом із ними після виступу ми пішли до річки і жіночки цілу ніч співали та веселились. Аби нарешті «загнати» їх до готелю, я пообіцяв наступного року організувати буковинський фестиваль. Таким чином 27 червня 1987 року народився фестиваль «Буковинські зустрічі».

Тоді ж справами Буковини зацікавився уродженець Чернівців професор Казимир Фелешко. Планували з ним провести фестиваль у 1988 році, але в Польші ще правили комуністи, Північна Буковина була складовою Радянського союзу, а Південна – Румунії Чаушеску. Хотілося хоча б приїхати на Буковину, та в радянському посольстві не дали дозволу на поїздку. У 1989 році таки почались зміни, проте організувати фестиваль вже не встигали, тому провели його в 1990-му в польському містечку Ястров’ю. Окрім місцевих груп у ньому взяли участь колектив поляків з Румунії і один колектив з Чернівців.

«Буковинські зустрічі» – не конкурс, а коло друзів

Комуністична влада відмовляла у проведенні фестивалю, але завдяки цьому я отримав три роки для вивчення Буковини. Я шукав місцевості в Польщі, де мешкають переселенці з цього регіону, мені розповідали історії цілих родин. Відповідно, ми не могли проводити наш фестиваль без зв’язку з Буковиною. У лютому 1990 року все-таки вдалось приїхати до Чернівців. Пішли до міської ради, біля входу нас зустрів охоронець та навіть не впустив усередину. Такий же «теплий» прийом чекав і в приміщенні облдержадміністрації. Пригнічені, ми з тодішньою головою Чернівецького товариства польської культури Ядвіґою Кочубінською сіли на лавицю на Театральній площі. Із нею привітався дитячий хірург Борис Боднар, ми розповіли йому, що хочемо організувати фестиваль, але не маємо діалогу з чернівецькою владою. Він пообіцяв чимось допомогти. Думали, організує зустріч з керівництвом управління культури чи дасть контакти фольклорних груп, а він одразу привів нас на концерт колективу, що складався із працівників медінституту. Згодом вони приїхали в Польщу на перший фестиваль «Буковинські зустрічі». До Ястров’я тоді навіть навідалися з радянського посольства перевірити, як себе поводять радянські громадяни з Чернівців.

Перші дев’ять років фестиваль відбувався тільки в польських Ястров’ю і в Пілі. Але, очевидно, що нам дуже хотілося, щоб він проходив і на Буковині. Проте, без підтримки місцевої влади це було неможливо. І ось, у 1999 році, до десятиріччя «зустрічей» румунська сторона ініціювала проведення його і в Південній Буковині, в місті Кимпулунг-Молдовенеск. Дорога з Польщі туди лежала через Чернівці. Ми заїхали до міста, зустрілися з представниками влади і вирішили, що колективи після румунської частини фестивалю виступлять в Чернівцях. Так «Буковинські зустрічі» вперше відбулись в буковинській столиці. А в 2000 році до фестивалю приєдналося угорське місто Боньхад.

Афіша четвертого фестивалю “Буковинські зустрічі”

«Буковинські зустрічі» не є конкурсом. Аматорські колективи одного разу краще виступають, іншого – гірше. Жорстких критеріїв для учасників немає, єдина умова – щоб вони або були родом з Буковини, або вихідцями з цього регіону. Звісно ж, фестиваль мусить відбуватися на сцені, але найважливіше – це знайомства і спілкування після виступів. Коли «Буковинські зустрічі» лише проходили етап становлення, я відвідував багато фестивалів, причому не тільки в Польщі. Яким чином проходять більшість з них: приїжджають учасники, частина з яких поселяється в одному готелі, інша – за кілька кілометрів звідти. Вони з’їжджаються до місця виступу, презентують свою програму і роз’їжджаються по номерах. Потім їдуть додому і навіть не пам’ятають назви інших колективів, звідки вони, як виглядають їхні костюми, не кажучи вже про імена окремих учасників. А для мене важливо, щоб фестиваль будував групу друзів. І тому в ньому можуть брати участь тільки колективи, які мають буковинський родовід. Найстарішому учаснику «Буковинських зустрічей» було 95 років, а наймолодші ще не вміли нормально говорити. Торік у всіх частинах фестивалю взяли участь 130 колективів, або майже п’ять тисяч людей, тоді як на першому фестивалі виступали сім колективів. Якби це був просто фольклорний захід, куди колективи приїжджали б і, виступивши їхали назад, якби не було тісного зв’язку і спілкування, то вже давно би не було фестивалю. «Буковинські зустрічі» не проект на кілька років.

Щоп’ять років ми також проводимо наукову конференцію, так би мовити, буковинський фестиваль науки, незабаром буде вже четвертий. І хоча долучаються викладачі університетів різних країн, Польської академії наук, захід має науково-популярний характер. Тому що виступають не тільки науковці, а й, наприклад, люди, які колись емігрували з Буковини в різні куточки світу, вони розповідають історію своєї родини і презентують власне бачення і розуміння Буковини.

Ми шукали контакти з вихідцями з Буковини, що емігрували до Німеччини, країн колишньої Югославії, Бразилії, Канади, Австралії. У 2003 році навіть вдалось організувати «Буковинські зустрічі» в німецьких Мюнхені й Аугсбургу. І проводили би там фестиваль ще багато років, якби не помер його головний ініціатор Манфред Маршал.

Останніми роками частини фестивалю у різних країнах ми об’єднуємо єдиною тематикою – було, наприклад, буковинське весілля. Тоді представники різних національностей, що проживають на Буковині представляли свої унікальні традиції цього обряду. Цьогоріч тема фестивалю – бал. Зокрема, 30 червня і 1 липня в Чернівцях буде бал на Панській – вулицю Кобилянську ми повернемо в атмосферу, яка панувала століття тому. Також на карті фестивалю з’явилось польське місто Любань неподалік кордону з Німеччиною та Чехією, в якому теж живуть переселенці з Буковини.

Наступного року святкуватимемо 30-річчя «Буковинських зустрічей», до якого плануємо видати книгу для дітей, в якій розповідатимемо історію Буковини. Ілюстрації візьмемо з дитячих малюнків, окрім цього, книга буде написана не у науковому стилі, а зрозумілою мовою. Чому для дітей? Тому що людей мого віку історії вже не навчиш. Водночас кожне наступне покоління на порядок гірше знає історію краю. Тепер діти фактично нічого не знають про Буковину. Тому, аби не виникла дірка в історії регіону, починаємо з дітей. Якщо ми не зробимо цього зараз, то потім може бути запізно. Поки це лише задум, який буде важко втілити в життя, адже історики з різних країн мають різне бачення, яке треба об’єднати в одне спільне.

Про унікальність Буковини та буковинців

Часто чую, в тому числі від науковців, що дуже мало праць про історію Буковини, але це неправда. Насправді, є дуже багато інформації про край, у книгарнях Чернівців є безліч видань. Проблема в тому, що це переважно передруки книг австрійських часів, перекладені з німецької на українську мову. Водночас досить мало загальних праць про Буковину. Хоча і в Польщі, і в Україні, і в Румунії та Угорщині вистачає досліджень історії Буковини, але вони акцентують лише на своїй національності. А доречно показувати цей регіон як певну спільність.

Історія Буковини дуже цікава. Свого часу, наприклад, були місцевості, де мешкали виключно німці. Відповідно, були суто німецькі назви населених пунктів. Багато німців проживало і в селі Молодії, що під Чернівцями. Та більшість із них виїхали в 1941 році.

Є в Німеччині невелике містечко Бюснау, нині це передмістя Штутгарту. Після того, як німці з Буковини туди переїхали, цей населений пункт потрапив під бомбардування. І ці емігранти відбудовували його. На центральній площі поставили пам’ятник, на якому є зображення голови бика – герба Буковини. А вулиці, що відходять від площі, мали назви, що перекладаються як Чернівецька, Сторожинецька, Вашківецька, Сучавська тощо. Назви практично всіх вулиць в тому містечку походили від буковинської місцевості.

На стику сучасних кордонів Польщі, Словаччини та Чехії є мале містечко Чадця, яке, на перший погляд, ніби жодного зв’язку з Буковиною не має. Споконвіку в цій гірській місцевості жили поляки. У кінці XVIII століття, коли регіон увійшов до складу Австрійської імперії, частина чадецьких поляків почала покидати рідну місцину в пошуках вільних земель. Так, у 1803 році вони переселились на Буковину. В історії Європи всі міграції мали західний напрямок, це ж чи не єдина міграція на Схід. Перші записи в хроніках, метриках, у яких фігурують прізвища такі ж, як у містечку Чадця, на Буковині з’являються вперше на Калічанці, що нині є частиною Чернівців. Частина переселенців осіла в районі Глибокої, частина – в Тереблече. Вже звідти поляки  мігрували в нині румунську частину Буковини. Там є багато сіл і містечок, які закладали виключно поляки. Під час та після Другої світової війни більшість з них повернулися до Польщі (зокрема, до Ястров’я, де зародився фестиваль «Буковинські зустрічі»), також виїжджали до Боснії та Бразилії. Переселенці зберегли свої традиції – на якому діалекті спілкуються в польському Ястров’ю, так само поляки розмовляють в українських Нижніх Петрівцях, румунському Новому Солонцю, боснійському Целіновачі та навіть в бразильській Парані. Ніхто з них не говорить літературною польською мовою, але «ґвара» (місцевий діалект) – одна у всіх.

Буковинська толерантність – не міф

Я народився в такому регіоні Польщі, де до кінця Другої світової війни з одного боку були німці, а з іншого – поляки. Навчаючись на етнографа, мене цікавило питання культурних контактів, особливо таких, що не провокували конфліктів. До прикладу, туди, де мешкали німці, переселялись люди з-під Івано-Франківська, Львова, Вільнюса, з різних регіонів, що в той чи інший історичний період входили до складу Польщі. І мусили вони між собою якось співіснувати. Та їхні культурні та етнічні контакти не могли зрівнятись з тими, що сформувались на Буковині.

Є багато визначень толерантності, науковці багато років над цим працюють. Коли я питав у старших людей, що таке буковинська толерантність, вони не могли відповісти. Але вони передавали зміст цього словосполучення своєю поведінкою, контактом із сусідом, який ходив до іншої церкви чи говорив іншою мовою. До сих пір у багатьох буковинських селах, якщо свято у православних, то не працюють і католики. Ця взаємодія і поведінка в тисячі разів краще показує значення слова толерантність, ніж найкращі енциклопедії.

Для науковців буковинська толерантність є міфом, якимось абстрактним поняттям. Я з цим не погоджуюсь, і вважаю, що толерантності вчить біда. Наведу приклад: якщо селянин в гірській місцевості не буде шанувати й поважати сусіда, а випаде великий сніг, чи сильний дощ, град, який все понищить, то він залишиться наодинці з бідою. А людина не може самостійно функціонувати. Досі, як в Північній, так і в Південній Буковині залишилось таке поняття, як «клака» – коли сусіди допомагають одне одному в різній роботі. Ось це є справжня толерантність. Як жартував один професор, єдиною причиною міжетнічних конфліктів на Буковині були дівчата. Як була гарна панянка, то боролись за неї українець з поляком, а угорець з німцем. Такий вигляд мав найгостріший конфлікт на Буковині.

Досвід функціонування без серйозних конфліктів на Буковині має бути прикладом для всієї України, тому що немає більше такого регіону. Адже, ті ж таки стосунки українців з поляками на Волині не можуть бути прикладом. Ситуація в Криму та на Сході України також не може показувати, як люди можуть нормально комунікувати. Очевидно, що і поліетнічне Закарпаття не може бути прикладом спокою, тому залишається тільки Буковина.

Це найменша проблема, чи є буковинська толерантність міфом чи ні, правду кажучи, кого це хвилює? Краще, аби люди поважали один одного, а не дискутували міф це чи ні.

Чернівці – місто із власним запахом

Місто має свою історію, навіть свій запах, але його можна відчути не на вулиці Кобилянської чи в іншому популярному місці Чернівців. Його треба шукати на спокійних вулицях старого міста, які самі розповідають про свою історію. Чернівцями треба йти спокійно і просто роздивлятися стіни будинків, елементи оздоблення, старі двори, двері, вікна. Якщо пізнаєш історію міста, то треба дивитись не на яскраві вивіски, які домінують, а на те, що збоку чи позаду них.

Я вчив історію Чернівців не з книжок, бо, коли вперше приїхав сюди в 1990 році, то видань практично не було. Тому вирішив сам ці старі Чернівці відшукати. Зі сходом сонця я виходив з того місця, де ми зупинились, прогулювався старими двориками, озирався на все навколо, бачив, як десь у вікні запалювалось світло і люди починали свій день – в ті старі будинки входило життя. Я багато спілкувався із літніми людьми, які пам’ятають старі Чернівці.

Та найкраще історію міста я пізнав з розповідей професора Казимира Фелешка, який виїхав з Буковини до Польщі у шестирічному віці. Відповідно, йому про Чернівці оповідали його батьки. Прогулюючись містом, професор говорив не як науковець – «в такому-то році побудований театр, в такому-то – ратуша». Він розповідав історію для свого півторарічного внука, ось це була справжня історія міста. Відтоді і досі я закоханий в Чернівці. І коли упродовж декількох місяців не виходить сюди приїхати, я починаю потроху нервувати. Тоді дружина каже мені: «Їдь вже на ту Буковину!».

Чернівці – це столиця Буковини, тут творився ритм Буковини, тут відбувались усі події, що були важливі для всього краю. У місті відчутна сила столиці – інтелектуальна, культурна та господарська. Водночас весь регіон має спільну історичну вартість. У австрійський період Чернівці були містом-авторитетом для всієї Буковини, включно з нині румунською частиною. Дівчата і жінки з містечок Південної Буковини працювали у домівках заможних чернівчан покоївками. Вони не їхали на роботу до Сучави, а шукали заробітку в Чернівцях. У Чернівцях діяв Польський, Німецький народні доми, а в Сучаві – лише їхні філії. До Чернівців їздили торгувати, сюди відправляли дітей на навчання. Зараз навпаки, частіше з Чернівців люди їдуть до Сучави, здебільшого, на шопінг. 

Щодо туристичного потенціалу, я би не сказав, що Чернівці його не використовують. Водночас іноземців до міста приїжджає менше, ніж, скажімо, п’ять років тому – це наслідок війни на Донбасі. Більшість європейців міркують так: якщо йдуть бойові дії на Сході України, значить небезпечно і в Чернівцях.

Я щиро вболіваю за це місто, слідкую в інтернет-мережі за тим, що пише чернівецька преса, які події відбуваються. Але мені би ніколи в голову не прийшла думка, що я можу якусь медаль отримати в Чернівцях (ред. у липні 2015 року Збіґнєву Ковальському вручили медаль «На славу Чернівців»). Це було для мене величезною несподіванкою. І якби була моя воля, я б краще отримав її в маленькому кабінеті, а не на сцені Літнього театру. Мені не потрібне визнання, для мене важливіші щире людське спілкування, усмішка друзів. Коли в якесь свято тобі дзвонять товариші і кажуть теплі слова та побажання – це найбільша медаль. Медалі в моєму житті нічого не змінять. Я не для цього працюю. З мого досвіду, чим більше в тебе відзнак, тим більше наживаєш ворогів, які думають, ніби ти заради тих медалей лиш і працюєш. Хоча є відзнака, якою я дійсно пишаюся – медаль «За заслуги» польської фундації «Семпер Полонія». Я шістнадцятий у списку її отримувачів, а знаєте, хто був тринадцятий? Папа Іван Павло Другий! Перебування із такою людиною в одному списку надихає.

 

Іван Сірецький

Фото: Володимир Гуцул

 

 

Залишити відгук

Залишити відгук

Один відгук

  1. Zytec Xl Side Effects
    Липень 17, 2018 о 00:28

    It’s amazing for me to have a website, which is useful
    in favor of my experience. thanks admin http://spudnugget.com/index.php?title=Penis_Enlargement_Patch-3_Benefits_Of_Using_A_Male_Enhancement_Patch.